Він зробив коротку паузу. Соломія здригнулася, бо побачила в його очах не радість переможця, а безмежний, невимовний сум.
— Я розв’язав це рівняння, тому що останні п’ять років я був абсолютно невидимим у цих стінах. Я вимивав ваші аудиторії, збирав сміття у ваших кабінетах, і ви всі дивилися крізь мене. Я був просто функцією. Шваброю. Я зробив це, бо хотів, хоча б на одну коротку мить, щоб мене побачили таким, яким я є насправді.
Він набрав повні груди повітря і твердо додав:
— Не обслугою. А математиком.
У залі стало настільки тихо, що було чути, як за вікном сигналять машини. Вага його слів лягла на плечі кожного присутнього.
— Усе, чого я хотів від людей тут, і особливо від вас, пані професорко, — це базова людська повага. Та сама повага, яку ви маєте виявляти до будь-кого, незалежно від того, що написано в його посадовій інструкції.
Хтось на задніх рядах почав повільно аплодувати, але Назар ще не закінчив.
— Мене звати Назар Коваль. П’ять років тому я став лауреатом міжнародної премії за роботу над нелінійними диференціальними рівняннями в Кембриджі. Я залишив науку, залишив усе, щоб доглядати за своєю смертельно хворою матір’ю тут, у Києві. А коли її не стало… я просто не зміг знайти шлях назад.
Він сумно опустив погляд на свої змозолені руки.
— Я ховався тут, у всіх на виду. Бо бути невидимим прибиральником боліло набагато менше, ніж щодня згадувати, ким я був колись і кого я втратив назавжди.
Це зізнання пустило шокові хвилі по аудиторії. Професура кинулася до своїх телефонів, швидко гуглячи його ім’я і знаходячи старі архівні статті про українського вундеркінда, який безслідно зник.
— Але розв’язавши це рівняння, — Назар знову перевів погляд на Соломію, яка вже не могла стримати сліз, — я зрозумів одну річ. Ховаючись від власного болю, ти не лікуєш його. Ти починаєш поширювати його навколо. Твій внутрішній біль змушує тебе ставитися до інших так само, як ти почуваєшся всередині. Як до нікчем.
Він зробив крок до виходу, залишаючи позаду дошку зі своїм геніальним творінням. Але біля самих дверей він на секунду зупинився і кинув через плече:
— До речі. У цього рівняння є ще один розв’язок. Набагато елегантніший за перший. Можливо, професорка Радзєвська захоче знайти його самостійно.
А потім він просто вийшов у коридор. Соломія залишилася стояти за трибуною. Гарячі сльози, які вона більше не мала сил стримувати, стрімко покотилися її щоками перед сотнями свідків її найбільшого приниження та його абсолютної величі.
Того ж вечора Соломія зробила те, чого ніколи не дозволяла собі за всі роки роботи в НУФН. Вона спустилася глибоко в підвал старого корпусу, туди, де знаходилася кімната відпочинку технічного персоналу.
Вона знайшла Назара в його тісній комірчині без вікон. У повітрі стійко пахло дешевим хлором, вологою ганчіркою та, здавалося, самою безнадією. Він стояв спиною до дверей, механічно розставляючи пластикові бутлі з мийним засобом, ніби сьогодні вранці не сталося абсолютно нічого екстраординарного.
— Нам потрібно поговорити, — тихо сказала Соломія, зупинившись на порозі.
Назар навіть не обернувся. Його руки продовжували методично переставляти пляшки.
— Нам немає про що говорити. Ви мені нічого не винні, Соломіє Орестівно.
Вона зробила крок у цей тісний простір і щільно причинила за собою важкі двері. Її брендові туфлі на підборах виглядали абсолютно безглуздо на порепаній бетонній підлозі підвалу.
— Я винна вам вибачення. І пояснення. Якщо ви, звісно, знайдете в собі сили мене вислухати.
Наступну годину вона говорила. Спершу невпевнено, а потім все швидше, скидаючи з себе багаторічний тягар. Вона розповідала про своє дитинство в елітному маєтку, який був для неї золотою в’язницею. Про нестерпний тиск геніальних батьків і той паралізуючий страх здатися їм неідеальною. Про стосунки, які щоразу розпадалися, бо вона просто не вміла не конкурувати.
Назар слухав її, не перебиваючи. Коли Соломія нарешті замовкла, важко дихаючи, він повернувся до неї.
— Я шукав інформацію про вас, — сказав він тихо. — Ще після того першого вечора. Ви дійсно видатна вчена. Але геніальність без людяності — це просто холодне, мертве світло. Воно не зігріває.
Сльози хлинули з її очей — гарячі, нестримні, змиваючи залишки ідеального макіяжу.
— Хто ви такий насправді? — запитала вона, дивлячись на нього знизу вгору.