Ранок понеділка видався по-київськи похмурим і вогким. Важкі, насичені мрякою хмари низько нависали над містом, ідеально віддзеркалюючи ту напругу, що електризувала повітря в Національному Університеті Фундаментальних Наук. Велика фізична аудиторія, чиї масивні дубові парти пам’ятали ще академіків минулого століття, тріщала по швах. Приміщення, розраховане на п’ятсот осіб, умістило чи не вдвічі більше людей.
Викладачі з інших факультетів, аспіранти, затамувавши подих, щільно зайняли перші ряди. Студенти сиділи навіть на сходах і підвіконнях, тримаючи напоготові смартфони. У задніх рядах вже метушилися оператори кількох столичних телеканалів, налаштовуючи фокус камер. Представники ректорату сиділи з кам’яними обличчями, намагаючись зрозуміти, свідками чого вони зараз стануть: історичного тріумфу чи безпрецедентної репутаційної катастрофи.
Дошку ретельно вимили до ідеального темно-зеленого блиску. Рівняння, виписане з точністю до кожної коми, займало три масивні панелі. Воно нависало над залою, лякаючи своєю перевантаженою, майже інопланетною складністю.
Соломія Радзєвська стояла за викладацькою кафедрою. На ній був бездоганний темно-синій діловий костюм — броня, яка зазвичай гарантувала їй відчуття абсолютної влади. Але сьогодні ця броня тиснула, не захищаючи від дрібного внутрішнього тремтіння. Стрілка годинника на стіні наблизилася до позначки «10:00». Важкі двері аудиторії повільно відчинилися.
До зали увійшов Назар. На ньому була все та ж робоча синя уніформа, хоч і ретельно випрана та випрасувана.
Аудиторія миттєво вибухнула перешіптуваннями. З усіх боків спалахнули екрани телефонів. Під яскравим світлом великих люстр Назар здавався вразливим — зовсім не схожим на ту впевнену постать, що розбивала складні формули на нічних відеозаписах. Соломія помітила, як він інстинктивно ховає порепані від мийних засобів руки в кишені, намагаючись виглядати гідно.
Вона змусила себе заговорити. Її голос лунав у мікрофоні гучно, хоча всередині все стискалося.
— Пане Коваль. Ви публічно заявили, що здатні знайти розв’язок цього рівняння. Мої умови залишаються в силі. Якщо ви успішно впораєтеся із завданням до кінця пари, я виконаю свою обіцянку.
Кожне слово мало присмак попелу. Вона вже розуміла, наскільки безглуздо і жалюгідно зараз звучить цей “шлюбний” ультиматум.
Назар повільно підійшов до дошки. Він узяв крейду. Її вага в руці відчулася до болю знайомою — наче він знову взяв до рук зброю, яку відклав багато років тому. На якусь мить він завмер, відчуваючи, як сотні поглядів пропалюють йому спину. Це була суміш відвертого скепсису, цікавості та очікування дива. А потім у його пам’яті виринув теплий голос матері: «Ніколи не соромся свого розуму».
І він почав писати.
Зала миттєво поринула в густу, абсолютну тишу. Було чути лише ритмічний, впевнений стукіт крейди по поверхні. Його підхід був шокуюче нестандартним. З перших же рядків він застосував таку геометричну трансформацію, що кілька сивих професорів у першому ряду аж подалися вперед, вражено перезираючись. Назар працював методично. З кожною хвилиною його рухи ставали швидшими, розмашистішими. Він заповнював панель за панеллю граційними, витонченими розрахунками.
Минуло сорок хвилин. Потім година. Ніхто в аудиторії навіть не ворухнувся.
Дехто з викладачів гачкоподібно зігнувся над блокнотами, намагаючись встигати за його логікою. Вони тихо хапали повітря від чергового математичного осяяння, яке він демонстрував. Коли Назар нарешті відклав крейду, обтрусив руки і зробив крок назад, повний розв’язок займав п’ять величезних секцій дошки.
Тиша в аудиторії розтягнулася на довгі, пульсуючі десять секунд.
Професор Сильвестр Іванович, найстаріший і найповажніший математик в університеті, повільно спираючись на стіл, підвівся зі свого місця.
— Господи милосердний… — промовив він, і його старечий голос гучно рознісся мовчазною залою. — Це не просто правильно. Це архітектурно бездоганно. Це готова дисертація, гідна публікації у найпрестижніших наукових вісниках світу.
Вибух, що пролунав після цих слів, був оглушливим. Овації нагадували гуркіт київського метро. Студенти підривалися зі своїх місць, аплодуючи стоячи. Викладачі протискалися вперед, аби ближче розгледіти формули. Спалахи камер осліплювали.
Але Назар не дивився на натовп. Він дивився лише на Соломію. Вона завмерла за трибуною, бліда, мов мармур. Її ретельно вибудований елітний світ щойно розлетівся на друзки. Неможливе рівняння, її жорстока пастка, було блискуче підкорене чоловіком, якого вона вважала порожнім місцем.
Коли хаос нарешті трохи вщух, вона нахилилася до мікрофона.
— Розв’язок… абсолютно правильний, — її голос здригнувся, і кожне слово падало важким каменем.
Натовп знову вибухнув криками, але Назар спокійно підняв руку. У цьому жесті було стільки впевненості, що зала миттєво замовкла. Коли він заговорив, його голос не мав ані тіні тріумфу. Він звучав втомлено і дуже глибоко.
— Соломіє Орестівно, я не очікую, що ви виконаєте обіцянку, дану як знущання. Я вийшов сюди зовсім не заради того.