Під час інтернатури, пам’ятаю, я переказував їй гроші з ординаторської о другій ночі, ловлячи слабкий лікарняний інтернет. І все лише тому, що власник її квартири погрожував зранку змінити замки. В якийсь розмитий момент у минулому я перестав бути братом і перетворився на безлімітну кредитну картку.
Саме тому купівлю будинку біля моря я спланував із хірургічною точністю.
Я оформив нерухомість на себе, але уклав жорсткий, нотаріально завірений договір довічного та ексклюзивного користування на ім’я Олени та Дмитра. Я відкрив окремий депозит, з якого автоматично списуватимуться кошти на утримання будинку протягом наступних двадцяти років. Я сплатив внески до кооперативу на три роки вперед і повністю змінив усі замки. Тримаючи в руках нову в’язку ключів, я відчував себе так, ніби тримаю рятувальний круг.
Я розповів батькам про подарунок рівно за тиждень до їхньої річниці. Ми поїхали на узбережжя разом. Тато обережно проводив долонею по гладких перилах сходів, ніби торкався струн улюбленого інструмента з юності. Мама відчиняла кожну кухонну шафку і глибоко дихала.
Ми сиділи на терасі й слухали крики чайок.
— Він ваш, — тихо сказав я.
Тато спробував щось відповісти, але його голос здригнувся від емоцій. А мама просто промовила:
— Тут пахне лимонами і чистим повітрям.
Я провів ту першу ніч на надувному матраці, особисто перевіряючи труби та всю побутову техніку. Все працювало як годинник. Наступного ранку я повернувся до Києва, щоб провести складну операцію з видалення пухлини у маленького хлопчика. Будинок залишився під їхнім наглядом.
І саме тут наша стара сімейна система запустила свій зламаний механізм. Юля зателефонувала мамі на другий день.
— Ви на морі? А чия це там дача?
Моя мама, яка абсолютно не вміла брехати, почала запинатися:
— Ой, та ми тут просто гостюємо у старих знайомих.
Вже до вечора Юля вирахувала точну адресу. Вона зіставила деталі на розмитій фотографії заходу сонця, яку мій тато гордо виклав у соцмережу з підписом: “Вигляд з нашої нової веранди”. Вона приперлася туди з Вадимом, двома дітьми, величезним псом і неймовірною аурою нахабства.
Пізніше мама зателефонувала мені. Її голос був винуватим.
— Вони просто хотіли подивитися, Мішо. А потім… ну, вони планують залишитися на вихідні. Ти ж не проти?
— Мамо, це не готель типу “все включено”, — жорстко відрізав я.
— Ми з усім розберемося, коли ти приїдеш, — спробувала уникнути конфлікту вона.
У суботу вранці тато почав писати мені повідомлення.
“Тут якась плутанина з будинком. Юля постійно повторює фразу ‘сімейне гніздечко’. Ти можеш приїхати?”
Потім його повідомлення обірвалися. Згодом був дзвінок, на який я не міг відповісти, бо вже мив руки перед операцією. А ще за годину Юля виклала селфі з нової кухні моїх батьків із підписом: “Дім, милий дім! #візуалізуймрію”.
У коментарях одразу набігли її знайомі. “Ти на це заслужила!”, “Обожнюю твою нову морську еру!”. А Вадим залишив свій коментар: “Нарешті місце, де діти можуть нормально відірватися”. Та сама точка на моїй долоні, де годинами лежить руків’я скальпеля, почала свербіти від знайомого роздратування.
Я відправив батькові одне-єдине повідомлення. “Виїжджаю одразу після операції. Нічого не підписуйте. Ні на що не погоджуйтесь. Люблю вас”.
Після того, як перевів пацієнта в реанімацію, я сів у машину і погнав трасою на південь. Усю дорогу я репетирував заспокійливі фрази. “Ми наведемо порядок. Ми знайдемо компроміс. Ми встановимо базові правила”.
Натомість я увійшов через відчинені навстіж двері і потрапив у самісінький епіцентр хаосу. Протимоскітна сітка ритмічно гупала від вітру. Всюди валялися нерозібрані коробки. З коридору лунали чужі, гучні голоси. У вітальні на повну гучність розривався телевізор із мультиками.
— Мамо? — ледве видавив я.
І саме тоді з’явився він. Мій шуряк, Вадим. Босий, з напівпорожньою пляшкою пива в руці, одягнений у вицвілу спортивну футболку. Він одразу ж став просто перед моїм батьком.
— Ви двоє вже не молоді, — повчальним тоном віщав Вадим. — Ці сходи небезпечні. Ви ж упадете. Це має бути спільний будинок. Ми — родина. Тому ми беремо управління на себе.
Моя мама спробувала втрутитися:
— Але ж це подарунок Міші для нас…
Вадим миттєво її перебив:
— Він подарував його вам. Ви віддаєте його нам. Це те ж саме.
Юля, яка зручно вмостилася на дивані, лише криво посміхнулася:
— Мам, не роби з мухи слона. Ми просто будемо займатися бронюваннями.
Бронюваннями. Вадим широким жестом вказав на вид за вікном.
— Це ж елітна нерухомість на першій лінії. Самий сезон. Я вже виставив його на сайті сьогодні вранці. Це легкі гроші. Ви з татом, звісно, зможете приїжджати в ту кімнатку на першому поверсі в несезон.