Я подивився на руки свого батька. Вони вібрували від того специфічного гніву, який я добре знав — тремор, що з’являється, коли він лютує, але відмовляється це показувати. Це був той самий чоловік, який колись тягнув на собі три роботи, але завжди знаходив час прийти на мої шкільні концерти у заляпаній робочій куртці. А тепер йому наказували звільнити стілець у будинку, який йому щойно подарували.
Усе моє виховання було спрямоване на те, щоб бути функціональним, а не конфліктним. Але повідомлення мого батька було проханням, яке я не мав права ігнорувати.
Я поставив коробку з тортом на кухонну стільницю. Він виглядав абсолютно абсурдно посеред пейзажу з обгорток від фастфуду.
Коли я нарешті заговорив, мій голос був ідеально рівним.
— Хто вам сказав, що це ваш дім?
Вадим закотив очі, всім своїм виглядом показуючи, ніби я якийсь тугодум, якому треба пояснювати елементарні речі.
— Братику, це ж сімейні гроші. А це — сімейний дім. Не роби з цього трагедію.
Юля додала своїм фірмовим, солодкаво-поблажливим тоном, яким зазвичай розмовляють із нерозумними дітьми:
— Мішо, ми взагалі-то не питаємо твого дозволу. Ми просто повідомляємо тобі про новий формат.
Витримка моєї матері остаточно розсипалася.
— Мішо, синку, будь ласка, просто поясни їм усе… — її голос дрижав.
Вадим знову агресивно тицьнув пальцем у бік мого батька, який так само нерухомо сидів у кріслі.
— Він може пояснювати це з вулиці!
Юля голосно розреготалася.
— Вадику, ну припини. Тато знає, що ми його любимо.
На обличчі мого батька заграли жовна, але він не зронив ні слова. І в цю саму секунду щось усередині мене клацнуло. Наче спрацював важкий сталевий замок на дверях сейфа. Всі емоції, всі сумніви — все це залишилося зовні. Я перейшов у свій робочий режим.
— Усі. Негайно. Перейшли до вітальні.
Я не кричав. Це був мій голос з операційної. Той самий рівний, холодний тон, яким я віддаю накази асистентам, коли рахунок йде на секунди. Цей тон не передбачає дискусій, він вимагає миттєвого підпорядкування.
Діти завмерли перед телевізором. Пес перестав шматувати декоративну подушку. Вадим пирхнув, але підкорився; такі самовпевнені типи завжди вважають, що контролюють ситуацію, аж поки реальність не б’є їх по лобі.
Я став біля каміна, просто під фотографією у рамці, де мої молоді батьки розрізають дешевий торт сорок років тому. Я відчував, як пульсує кров у скронях. Не поспішаючи, я дістав зі своєї шкіряної сумки пластикову теку і методично, один за одним, виклав п’ять документів на скляний журнальний столик.
— Документ перший: Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, — сказав я, постукавши пальцем по першому аркушу. — Зареєстровано минулого тижня. Єдиним і повноправним власником цього будинку є я. Але тут є офіційне обтяження: право довічного безоплатного проживання належить Дмитру та Олені. Тобто мамі й тату. Тільки вони мають ексклюзивне право тут знаходитися.
Вадим примружився, намагаючись вчитатися у дрібний шрифт.
— Говори нормальною мовою, розумнику.
— Нормальною мовою, — спокійно відповів я. — Ти не отримаєш сюди ключів. Ніколи.
Він зневажливо пирхнув.
— Ще чого. Спробуй мене зупинити.
Я торкнувся другого аркуша.
— Документ другий: Нотаріально завірений договір довічного утримання та користування. Відповідно до нього, я, як власник, несу юридичну відповідальність за комфорт моїх батьків. І я маю повне право, ба більше — обов’язок, залучити правоохоронні органи для виселення будь-яких осіб, які порушують цей комфорт без їхньої згоди.
Юля змінила тактику, її голос знову став липким і солодким:
— Мішо, ти ж не можеш говорити це серйозно. Ми ж просто хочемо їм допомогти!
Я посунув уперед третій документ.
— Документ третій: Кольорова роздруківка твого сьогоднішнього оголошення на популярному сайті бронювання житла. Ти використав фотографії, на які не маєш прав. Зверніть увагу на опис: “Здається весь будинок”. Зверніть увагу на правила: “Власників на території немає”. Зверніть увагу на календар: “Повністю заброньовано на всі вихідні до кінця серпня”. І головне — зверніть увагу на банківський рахунок для виплат, останні цифри якого дивним чином збігаються з твоєю карткою, Вадиме. Я замалював їх маркером заради дітей.
Вадим переступив з ноги на ногу, його впевненість дала тріщину.
— Ну і що? Їм би не завадила зайва копійка, чувак. Це ж бізнес.
Я поклав четвертий документ.
— Документ четвертий: Роздруківка вчорашнього сімейного чату у Вайбері, яку тато, заплутавшись, випадково переслав мені. Я зачитаю твоє повідомлення, Юлю, вголос: “Ми його дотиснемо. Він завжди здається, коли мама плаче. Я просто натисну на жалість і нагадаю, скільки грошей пішло на його медуніверситет. Нарешті у нас буде своя база на морі!”
Юля різко сіпнулася вперед, щоб вирвати аркуш, але я накрив його долонею.
І поклав п’ятий, останній документ.
— І насамкінець, заламінована копія Статуту кооперативу “Морська Тиша”. Дозвольте привернути вашу увагу до пункту, який я завбачливо виділив жовтим маркером: “Будь-яка комерційна діяльність, включаючи подобову оренду, суворо заборонена на території містечка. Штраф і негайне розірвання договору надання послуг”.
Я витримав коротку паузу, дивлячись їм просто в очі.
— А тепер слухайте уважно, що буде далі. Ви зараз ідете і збираєте всі свої речі. Сьогодні ж. Ти, Вадиме, заходиш на сайт і назавжди видаляєш це оголошення. Ти зв’язуєшся з кожним, хто встиг забронювати, кажеш, що сталася помилка, і повертаєш їм гроші до останньої копійки. Ви обоє просите вибачення у моїх батьків за те, що залякували їх у їхньому ж домі. І ви залишаєте той ключ, який якимось дивом встигли зробити, на цьому столі.