Я пройшовся кімнатами з пакетом для сміття, збираючи залишки цього короткого вторгнення: порожні упаковки від соку, зламану пластикову корону, дві розпаровані шкарпетки. У гостьовій спальні на ліжку я знайшов зім’ятий аркуш паперу. Це був примітивний бізнес-план Вадима щодо “орендного бізнесу”. Він підрахував, що місячний прибуток у п’ять разів перевищуватиме будь-які штрафи від кооперативу. А на полях Юля нашкрябала своєю рукою: “Міша не скаже ні, якщо мама пустить сльозу”.
Я викинув цей папірець у пакет так, ніби він був радіоактивним.
Мама продовжувала перепрошувати за безлад на кухні. Я продовжував запевняти її: “Це просто крихти, мамо”.
Коли сонце почало хилитися до горизонту, мій батько поклав свою важку, мозолясту руку мені на передпліччя.
— Синку, — сказав він, — я навіть не знаю, як це сформулювати, щоб не звучало так, ніби я підвів вас обох.
— Ти нас не підвів, тату, — твердо сказав я. — Ти віддав нам абсолютно все, що мав. Проблема лише в тому, що ти віддавав їй занадто багато і занадто довго. Ми всі це робили.
Він кивнув, не сперечаючись. Бо це була правда, а коли правду кажуть вголос, вона приносить своєрідне полегшення.
Я приготував просту вечерю. Ми їли на білій терасі. Мама згадувала історію про свою першу зйомну квартиру, де під плінтусом жила миша на ім’я Борис, яка виходила зі схованки виключно по неділях. Тато щиро сміявся — тим своїм справжнім, розкотистим сміхом, який я чув так рідко. Сміхом людини, якій більше не треба сканувати емоційний стан усіх навколо.
Мій телефон почав вібрувати на столі, наче спійманий у банку жук. Повідомлення від Юлі: “Ти довів маму до сліз”. Від Вадима: “Готуй адвокатів”. Від якогось невідомого номера, скоріше за все, когось із численних родичів Вадима: “Чуєш, док, ми ж все одно в силі на наступні вихідні? Ми вже людей покликали”.
Я просто перевернув екран донизу і продовжив їсти свій салат.
Того ж вечора я активував нову систему сигналізації. Я встановив на веранді “розумну” камеру — таку, що має приємний, мелодійний дзвінок, щоб не лякати батьків. Усі нові коди та паролі я поклав у теку з написом “Радісні речі”, написавши їх великим шрифтом, щоб батько міг читати без окулярів. Копії договорів, витягів та правил кооперативу я поклав у дальню шухляду, наклеївши стікер “Нудна броня”.
Коли я вже збирався їхати, мама стояла у дверях, щільніше загортаючись у кардиган.
— Мені так шкода, що все дійшло до такого фіналу, Мішо.
— А мені ні, мамо, — відповів я. — Так мало статися.
Наступний тиждень нагадував стіл, у якого бракує однієї ніжки. Все хиталося. Юля розгорнула повномасштабну інформаційну війну в спільному родинному чаті у Вайбері. “Михайло викрав будинок у власних племінників”. Далекі родичі, з якими я не спілкувався роками, почали пересилати мені скріншоти її повідомлень. Її сторіз в Інстаграмі перетворилися на шедевр пасивної агресії. Чорний екран із білим текстом: “Той момент, коли розумієш, що гроші роблять людей жорстокими”. А потім фото мого автомобіля: “Дехто думає, що за гроші можна купити любов. Не можна”.
Я принципово не реагував. Я зводив навколо себе невидиму, але надійну стіну. Я зателефонував лише нашій тітці Галині — єдиній людині в родині, яка досі називає речі своїми іменами. Я пояснив їй простими словами, що будинок належить батькам і буде належати тільки їм до кінця їхнього життя. І попросив її не брати участі в роздуванні цього дешевого серіалу.
Вона вислухала і сказала лише одне:
— Давно пора було це зробити, Михайле.
На цьому дискусія завершилася.
Я склав один-єдиний електронний лист і надіслав його Юлі та Вадиму. Він був ввічливим, беземоційним і глибоко нудним. Він містив три пункти:
- Будь-які подальші питання щодо нерухомості вирішуються виключно через мене.
- Ви не маєте права з’являтися на території будинку.
- Будь-яке порушення призведе до негайного виклику охорони кооперативу та поліції.
У копію я поставив свою робочу пошту. Цей текст я налаштував як автоматичну відповідь на будь-які повідомлення від них. Я пообіцяв собі, що більше ніколи не вступлю в переговори, які завжди закінчуються тим самим.
Через два дні телефон пілікнув. Нове повідомлення з сайту бронювань. Хтось намагався винайняти “Котедж біля хвиль”. Вадим створив фейковий акаунт і виставив фотографію заднього двору. Я надіслав посилання на нове оголошення разом із копією витягу з реєстру у службу підтримки сайту. Через десять хвилин прийшла відповідь: “Оголошення видалено. Користувача заблоковано назавжди”.
Я не відчував себе переможцем. Я почувався як прибиральник, який вимиває трибуни стадіону після того, як матч давно закінчився. Це була просто… робота.
Наступного ранку тато зателефонував мені лише для того, щоб сказати, що в будинку пахне грінками і морем, і що він уперше за багато місяців проспав усю ніч, жодного разу не прокинувшись. Мама надіслала мені фотографію у месенджер. На ній були тільки її ноги, закинуті на перила тераси. Її нігті були нафарбовані яскравим, життєрадісним рожевим лаком — кольором, який вона любила, коли мені було п’ять, і коли я вважав її найкрасивішою жінкою у світі. На цьому фото вони виглядали такими… легкими.
На тлі цього новонародженого спокою Юля продовжувала шкребтися у мою стіну. Вона надіслала мені запит на переказ коштів у банківському додатку з приміткою “за моральну шкоду”. Вона надіслала батькам офіційного листа, який починався з абсурдної фрази: “Як ваша головна опікунка…”. Вадим запостив у Фейсбуці якийсь дурнуватий мем зі шприцом і знаком долара, натякаючи, що я чи то торгую органами, чи то беру хабарі в лікарні.
Але весь цей шум розбивався об стіни маленького синього будинку і не міг проникнути всередину.