Я сидів за кухонним столом разом із мамою і заварював трав’яний чай, який спеціально купив для цієї кухні. Вона нервово м’яла в руках паперовий рушник і раз у раз промокала ним очі.
— Я не хотіла тобі нічого казати, — прошепотіла вона, не піднімаючи погляду. — Я думала… думала, що ми зможемо якось згладити кути. Вони приїхали так несподівано і так швидко все заполонили. Сказали, що так нам буде легше. Жодних сходів для батька. Менше прибирання для мене. Вони переконували, що візьмуть на себе всю “складну частину” утримання будинку.
— Мамо, ця “складна частина” — це саме те, що робить цей дім вашим, — м’яко відповів я.
Вона кивнула — тим своїм маленьким, звичним кивком винуватості, з яким зазвичай просила вибачення навіть за те, що надворі пішов дощ.
Мій батько, Дмитро, просто стояв біля вікна і мовчки дивився на свинцеві хвилі.
— Я думав, що в мені ще залишилася хоч якась твердість, — сказав він, і його голос прозвучав хрипко. — Це я мав бути тим, хто вкаже їм на двері.
— Але ж це ти мені написав, — заперечив я. — У цьому і була твоя твердість.
Поки родичі тягали речі, я сів у вітальні, відкрив ноутбук і роздав інтернет з телефону. Я методично, як під час планової процедури, скасовував кожне шахрайське бронювання. Кожному клієнту я надсилав стандартизоване повідомлення: “Це оголошення було заблоковано справжнім власником нерухомості. Вам буде оформлено повне повернення коштів”. Одному особливо нахабному гостю, який почав погрожувати “розбірками” та поганими відгуками, я просто прикріпив скан сторінки Статуту кооперативу про заборону оренди.
Я також склав коротке, ввічливе повідомлення для сусідів по вулиці у спільному чаті містечка: “Можливо, ви помітили певну метушню біля будинку номер 24. Сталося невелике непорозуміння щодо статусу нерухомості. Хочу вас запевнити: за цією адресою не буде жодної подобової оренди і жодного прохідного двору”.
Юля спробувала “переграти” ситуацію ще принаймні тричі, поки пакувала свої нескінченні косметички.
Перший підхід — “Недопалена мучениця”. Вона всілася на запаковану валізу, надавши своєму обличчю виразу глибокої, несправедливої образи.
— Ми ж просто хотіли як краще, Мішо. Ми так раділи за них. Я тільки мріяла, щоб мої діти могли частіше бачитися з дідусем і бабусею. Ти ж знаєш, як ти багато працюєш. Тебе вічно немає.
Другий підхід — “Голос розуму”.
— Подумай логічно, якщо ти взагалі здатен на це. Тебе тут ніколи не буде. Вони старіють. А ми — ті, у кого ще є енергія і час керувати такою великою нерухомістю. Це просто вигідно всім.
Третій підхід, який вона застосувала, коли зрозуміла, що я не збираюся вступати в дискусію — “Пряме звинувачення”.
— Ти реально думаєш, що всі ці бабки роблять тебе новим главою сім’ї? Нічого подібного. Ти просто відкуповуєшся дорогими подарунками, щоб не бути поруч і не бути нормальною людиною.
— Я купив будинок для наших батьків, Юлю, — мій голос звучав абсолютно рівно. — Але я не купував тобі ліцензію на крадіжку.
Вона фізично відсахнулася від слова “крадіжка”, а потім її погляд став колючим і холодним.
— Ми цього не забудемо.
— Я щиро на це сподіваюся, — відповів я.
Вадим, що було цілком передбачувано, навідріз відмовився віддавати свою копію ключа.
— Підійди і забери, — вишкірився він, ставши в позу. Це, мабуть, могло б виглядати загрозливо, якби Тарас ще п’ятнадцять хвилин тому не встановив новий, надсучасний замок із кодовою панеллю.
Я просто простягнув руку повз Вадима, набрав на панелі тимчасовий код “0-0-0-0”, а потім миттєво змінив його на новий, який вибрав мій батько. І все це — поки Вадим дивився, як його останній важіль впливу розчиняється в солоному повітрі. Він спробував взяти мене на “слабо” востаннє.
— Думаєш, ти такий геній зі своїми папірцями і договорами? — просичав він. — У мене є люди. Я знайду на тебе управу.
— А я знаю начальника місцевої поліції, — спокійно парирував я. — І твої “люди” дуже швидко пояснять тобі, що грамотно оформлений договір завжди б’є дитячу істерику.
Він свердлив мене поглядом, намагаючись прорахувати, чи я блефую. Я не блефував.
Коли вони нарешті потягнули останню коробку до машини, Юля зупинилася на дерев’яних сходах тераси.
— Ти міг би просто по-людськи поговорити зі мною про це, знаєш.
— Я намагався говорити з тобою по-людськи десять років, Юлю, — сказав я.
Її губи стиснулися в тонку лінію.
— Ти ще пошкодуєш про це. Особливо, коли їм дійсно знадобиться допомога, а тебе, як завжди, не буде поруч.
Я подивився на свою матір, яка вже спокійно наливала собі другу чашку чаю. Я подивився на батька, чия рука нарешті розслаблено лежала на підлокітнику крісла.
— Я поруч, — відповів я. — Завжди. Для них.
Вони поїхали. Їхній великий пес гавкав у заднє скло автомобіля, ніби теж мав свою експертну думку щодо майнового права.
Після того як їхній позашляховик зник за поворотом, температура в будинку ніби змінилася. Повітря залишилося тим самим, але дихалося інакше. Крізь прочинені двері я чув шум прибою. І я чув, як рівно дихають мої батьки.