На розшифровку пішли роки. Ілля повертався зі школи, закидав свої звичайні підручники в куток і годинами сидів над цими зошитами. Він вчився самостійно: формула за формулою, символ за символом. У п’ятнадцять він уже не просто читав батькові праці — він продовжував їх. У сімнадцять він із легкістю лускав задачі, які ставили в глухий кут аспірантів. А в дев’ятнадцять він був, мабуть, найталановитішим математиком в усьому Столичному Національному Інституті. Невидимим, тихим генієм.
Ніхто не знав. Ні куратори, ні одногрупники-мажори, ні навіть рідна мати. Ілля беріг свій дар, немов найбільшу коштовність, чекаючи моменту, коли він справді знадобиться. Він і гадки не мав, що цей момент уже на порозі. Що таємниця, похована двадцять чотири роки тому, от-от вибухне просто посеред лекційної зали.
Тепер варто сказати кілька слів про людину, яка стояла біля дошки.
Професор Валерій Гордієнко був упевнений у своїй повній безкарності. У свої п’ятдесят вісім він мав за плечима понад двадцять років викладацького стажу і публікації в журналах, про які більшість вітчизняних науковців могли лише мріяти. Він керував своєю кафедрою, як середньовічний феодал своїм графством.
Студенти пошепки називали його курс “Цвинтарем”. Саме тут ховали ідеальні заліковки, тут розбивалися мрії, тут амбітні юнаки та дівчата різко “розуміли своє місце”. І Гордієнку це подобалося. Він насолоджувався страхом в очах першокурсників. Він упивався своєю владою.
— Ми повинні підтримувати стандарти нашого інституту! — це була його улюблена фраза. Він повторював її на кожній вченій раді, прикриваючи нею свою відверту ненависть до “чужинців”. — Ми відсіюємо непотріб. Тим, хто не відповідає нашому рівню, тут не місце.
Що саме означало “не відповідати рівню”, він не уточнював. Але всі й так розуміли. За останні п’ять років на нього надійшло три офіційні скарги щодо упередженого ставлення. Три студенти з бідних родин, які навчалися на бюджеті, заявили, що професор цілеспрямовано їх валив, принижував перед усім потоком і змусив забрати документи. Усі три скарги керівництво інституту успішно зам’яло через “брак доказів”. У Гордієнка були друзі в ректораті. Ті самі впливові люди, які вміли робити проблеми невидимими.
Але й у самого професора була таємниця. Гріх, який він старанно приховував двадцять чотири роки. І цей гріх щойно переступив поріг його аудиторії.
Кожні кілька років крізь жорсткі фільтри приймальної комісії просочувався хтось “не такий”. Хтось, хто різав око Гордієнкові: не з тієї родини, без зв’язків, одягнений у дешевий масмаркет. І щоразу професор знаходив спосіб зламати таку людину. Публічне приниження біля дошки, завдання, яке неможливо виконати, оцінка, що автоматично позбавляла стипендії — схема працювала безвідмовно два десятиліття. Жертви починали сумніватися у собі, ламалися, переводилися до провінційних ПТУ або просто зникали в нікуди. А Гордієнко лише самовдоволено посміхався. “Стандарти підтримано”.
Він не підозрював, що мовчазний студент Ілля Савенко — інший. Що цей хлопець несе в собі спадщину, якої професор не міг навіть уявити. Спадщину людини, яку сам Гордієнко знищив багато років тому. Спадщину Олексія Савенка.
15 жовтня. 14:00. Аудиторія 248. Курс вищої теорії чисел.
Ілля зайшов до кабінету, як завжди: старий рюкзак на одному плечі, погляд у підлогу, невидимий для оточення. Він сів на своє місце, спиною до стіни. У залі було близько сорока студентів. Більшість — розслаблені, самовпевнені діти столичних бізнесменів. Ілля серед них був як біла ворона. Він працював у нічні зміни на складі логістичної компанії, щоб оплатити кімнату в гуртожитку та скромну їжу. Він не скаржився. Просто робив свою справу.
Професор Гордієнко вже стояв біля кафедри. У повітрі відчувалася дивна, наелектризована напруга.
— Доброго дня, шановні, — голос професора різав, як скло. Студенти миттєво вирівняли спини. — Сьогодні ми трохи розважимося.
По рядах пробіг тривожний шепіт. “Розваги” на парах Гордієнка зазвичай означали, що хтось зараз дуже сильно постраждає.
Професор хижо посміхнувся. Від цієї посмішки хотілося провалитися крізь землю.
— У мене є для вас особливе завдання. Завдання із зірочкою, яке я бережу вже багато років.
Він підійшов до дошки і провів довгу білу лінію крейдою.
— Будь-хто, хто зможе розв’язати це рівняння, автоматично отримає сто балів за мій курс. Відмінно за семестр. Незалежно від попередніх оцінок.
Аудиторія завмерла. Автоматична п’ятірка у Гордієнка? Такого не бувало ніколи. Взагалі ніколи.
— Але є одна умова, — шепіт миттєво стих. — Якщо ви вийдете до дошки і не впораєтеся — а ви не впораєтеся, — ви автоматично втрачаєте двадцять балів. Жодних апеляцій. Жодних других шансів. Мінус бал у заліковку, що для багатьох із вас означатиме втрату стипендії або відрахування.
Тиша стала абсолютною. Ніхто не ворухнувся.
Гордієнко повільно обвів поглядом аудиторію, насолоджуючись їхнім страхом. Його очі переходили від одного наляканого обличчя до іншого, аж поки не зупинилися у дальньому кутку заднього ряду.
— Савенко.
Усередині Іллі все обірвалося.
— Так, пане професоре?
— Ви були надто мовчазні цього семестру, юначе. Сидите там, ховаєтесь по кутках, робите мінімум. Ніби вам є що приховувати.
Кілька мажорів з передніх парт обернулися, відверто роздивляючись Іллю з насмішкою.
— Підведися, — скомандував Гордієнко.
Ілля повільно підвівся.
— Виходь до дошки. Подивимося, чим багаті наші провінційні таланти.
Ілля пішов уперед. Кожен крок давався важче за попередній. Він відчував на собі погляди сорока студентів, які жадали видовища. Вони чекали на його публічну страту.
Гордієнко простягнув йому крейду. На мить їхні пальці зіткнулися. Шкіра професора була холодною, як лід.
— Це рівняння з однієї наукової праці 1996 року. Над ним математики билися десятиліттями. Докторанти намагалися, професура намагалася. Його ніхто не вирішив, — Гордієнко нахилився ближче, і його голос впав до зміїного шепоту, який чув лише Ілля: — Між нами кажучи, ти й хвилини не протримаєшся, нікчемо.
А потім професор випростався і голосно, на всю аудиторію, промовив:
— У тебе п’ять хвилин, Савенко. Здивуй мене. Або сьогодні ж збирай речі й вимітайся з мого курсу.
