Гордієнко відвернувся до дошки. Крейда заскрипіла з такою силою, що, здавалося, от-от зламається. Він виводив триповерхові дроби, логарифми, нелінійні змінні, які спліталися в химерну павутину, створену чиїмось жорстоким розумом. Це було модифіковане діофантове рівняння, ускладнене елементами абстрактної алгебри — монстр, якого більшість навіть талановитих випускників інституту не змогли б просто правильно прочитати, не те що розв’язати.
Професор зробив крок назад, самовдоволено схрестив руки на грудях і подивився на свій витвір.
— Твій час пішов. П’ять хвилин, — кинув він.
Ілля стояв і невідривно дивився на дошку. Його серце мало б вилітати з грудей. Його долоні мали б спітніти від жаху. Усі інстинкти кричали йому здатися: покласти крейду, тихо вибачитися, повернутися на своє місце і спробувати просто вижити в цьому інституті далі.
Але відбувалося щось інше. Десь у глибині його свідомості спалахнув спогад. Чіткий, яскравий і беззаперечний.
Він уже бачив цю комбінацію символів.
Навколишній світ раптом звузився до розмірів зеленої дошки. Величезна лекційна зала зникла. Зникли насмішкуваті погляди мажорів, зник пихатий професор. Залишився лише голос батька: “Цифри не брешуть, синку. Брешуть тільки люди”.
Його батько працював саме над цим рівнянням у кінці дев’яностих років. У тих самих старих зошитах, яких ніхто ніколи не бачив. А на полях біля цього монстра був короткий, впевнений напис: “Вирішено. Метод С”.
Ілля пам’ятав це рішення назум’ять. Кожен крок, кожну математичну трансформацію, кожен елегантний, нестандартний хід, який перетворював абсолютно неможливе на геніально просте.
Він підняв руку з крейдою до дошки.
— Що ти робиш? — гидливо пирхнув Гордієнко. — Не ганьбися на публіку. Просто визнай, що ти повний нуль у цьому, і йди геть.
Але Ілля почав писати.
Його рука рухалася з неймовірною впевненістю. Цифри лилися суцільним потоком, символи вишиковувалися в ідеальні, стрункі ряди. Його підхід був абсолютно нетиповим. Він не використовував жодного стандартного університетського методу, жодної формули з класичних підручників. Це була логіка, якої Гордієнко ніколи в житті не бачив. І не міг бачити, адже цей метод не публікувався в жодному посібнику. Він належав мертвому генію.
Самовдоволена посмішка на обличчі Гордієнка почала блякнути.
Минуло тридцять секунд. Ілля не зупинявся.
Студенти з перших парт, які ще хвилину тому перешіптувалися і сміялися, раптом подалися вперед. У залі запанувала гробова тиша. Відбувалося щось абсолютно незрозуміле.
Минула хвилина. Дошка стрімко заповнювалася рівними білими рядками, а неможливе рівняння крок за кроком втрачало свою неприступність, перетворюючись на логічний, завершений доказ. Гордієнко зробив крок ближче до дошки. Його обличчя зблідло, очі гарячково бігали по написаному.
— Цей метод… Це не… Звідки ти… — професор почав затинатися.
Ілля не відповідав. Він не сповільнив темпу і навіть не озирнувся.
Дев’яносто секунд. Юнак поставив останню крапку, поклав крейду на підставку і повільно повернувся до аудиторії.
— Готово.
Дев’яносто чотири секунди. Саме стільки знадобилося дев’ятнадцятирічному хлопцю, аби розгромити задачу, яка роками вважалася нерозв’язною.
Аудиторію ніби паралізувало. Гордієнко стояв, мов укопаний, і дивився на дошку. Його погляд ковзав по рядках: він маніакально перевіряв, шукав хоча б одну помилку, хоча б найменшу неточність. Її не було. Рішення було бездоганним, завершеним і неймовірно витонченим.
— Це… це неможливо, — голос Гордієнка зірвався на хрип. — Ти не міг… Це неможливо…
— Усе правильно, пане професоре, — голос Іллі лунав спокійно і твердо. — Ви самі можете це перевірити.
Хтось із задніх парт невпевнено заплескав у долоні. До нього приєднався ще один студент, потім ще двоє, і за мить уся аудиторія вибухнула оплесками.
— Тихо! — загорлав Гордієнко, і його обличчя налилося багрянцем. — Усім замовкнути!
Оплески стихли, але непоправне вже сталося. Звичайний студент-бюджетник із провінції, який працює ночами на складі, щойно принизив “недоторканного” професора перед сорока свідками.
Гордієнко різко обернувся до Іллі. Його руки відверто тремтіли.
— Звідки ти знаєш цей метод?! — просичав він. — Цього підходу немає в жодній літературі! Хто тобі його дав?
— Мій батько, — спокійно відповів Ілля.
— Твій батько? — тон Гордієнка раптом змінився. Щось ледь вловиме, темне і слизьке промайнуло в його очах. — Хто твій батько?
— Його звали Олексій Савенко. Він помер, коли мені було шість.
На одну коротку, крихітну мить ідеальна маска Гордієнка тріснула. Вона розлетілася на друзки. В очах впливового професора Ілля побачив чистий, тваринний жах. Паніку, яку неможливо було зіграти.
Але вже наступної секунди Гордієнко опанував себе. Його погляд знову став крижаним.
— Пару закінчено! Усім геть з аудиторії! Негайно! — закричав він.
Студенти поспіхом хапали свої рюкзаки та планшети, штовхаючись у дверях. Ілля залишився стояти на місці.
— Савенко, — голос Гордієнка дрижав від ледь стримуваної люті. — Ти ще пошкодуєш про це. Чекай на виклик.
Чутки по інституту розлетілися зі швидкістю лісової пожежі. Вже до вечора гуртожитки тільки й гули про те, що сталося в 248-й аудиторії. Історія обростала неймовірними деталями з кожним новим переказом.
— Ти чув? Якийсь другокурсник просто розмазав Гордієнка біля дошки! Розв’язав його коронне рівняння за хвилину! Старого ледь інсульт не вхопив!
Студенти, які раніше навіть не помічали Іллю, тепер активно обговорювали “того самого генія з гальорки”. Месенджери розривалися від повідомлень із незнайомих номерів, хтось намагався додати його в друзі в соцмережах.
Але Ілля не хотів цієї слави. Він повернувся до своєї холодної кімнати в гуртожитку, закрив двері на замок і спробував знову стати невидимим. Проте в нього нічого не вийшло. Відчуття тривоги розросталося в грудях, немов пухлина. Реакція Гордієнка на ім’я його батька… Це було не просто здивування. Це було впізнавання. Це був страх людини, яку наздогнало її минуле.
Через два дні Ілля зрозумів, чому.
Електронний лист від деканату прийшов о 15:47. Тема: “Терміновий виклик. Підозра у грубому порушенні академічної доброчесності”.
Ілля перечитав повідомлення тричі. Кожне слово било, наче батогом. Порушення доброчесності означало звинувачення в шахрайстві. А це, у свою чергу, означало негайне відрахування і втрату всього, заради чого він так важко працював.
Рівно о 16:00 він переступив поріг розкішного кабінету професора Гордієнка. Масивні дубові двері зачинилися за ним із глухим звуком, що нагадував удар кришки труни.
Гордієнко сидів у своєму великому шкіряному кріслі. Він виглядав спокійним, зібраним і смертельно небезпечним. Перед ним на столі лежала ідеально вирівняна стопка паперів.
— Сідай, Савенко, — сухо кинув він.
Ілля сів на жорсткий дерев’яний стілець для відвідувачів. Контраст був очевидним: господар кабінету дивився на нього згори вниз.
— Буду з тобою відвертим, — Гордієнко зчепив пальці в замок. Його голос звучав медово і отруйно. — Твій маленький перформанс біля дошки два дні тому викликав у мене серйозні підозри.
— Підозри?
— Твоє рішення було надто ідеальним. Надто швидким і занадто глибоким для студента… твого соціального рівня і походження.
Ілля відчув, як усередині закипає лють.
— Мойого походження?
— Давай без ілюзій, хлопче, — Гордієнко нахилився вперед. — Жоден другокурсник не розв’язує такі задачі за півтори хвилини. Особливо той, хто приїхав із депресивної діри, ночами тягає коробки на складі логістичної контори і ледь зводить кінці з кінцями. Ти не міг це зробити сам. Це шахрайство.
— Я не шахраював.
— Тоді поясни мені! — професор різко підвищив голос. — Поясни, як ти це зробив?! Де ти взяв це рішення? Купив у даркнеті? Заплатив хакерам, щоб вони зламали сервери нашої кафедри?
