Його батько навчався тут. У цьому самому інституті. На цій самій кафедрі. Майже чверть століття тому.
Наступного дня Ілля чотири години трясся у старому міжміському автобусі, дивлячись на сірі, дощові пейзажі за вікном. У їхній маленькій квартирі мати вже чекала його на кухні. На столі, застеленому старою клейонкою, стояла картонна коробка. Та сама коробка з документами, до якої Іллі в дитинстві суворо забороняли наближатися.
— Я ховала це, — тихо сказала Олена Савенко, не підіймаючи очей. — Думала, якщо ти ніколи не дізнаєшся, то будеш у безпеці.
— У безпеці від чого, мамо?
Вона мовчки відкрила коробку. Всередині лежали старі листи, довідки, фотографії. З одного зі знімків на Іллю дивився молодий хлопець із такою ж посмішкою, як у нього.
— Твій батько був аспірантом, — руки матері тремтіли, коли вона перебирала папери. — У дев’яностих. Він був найталановитішим на всьому курсі. Усі пророкували йому світове визнання. Він мав змінити науку.
— І що сталося?
— Стався його науковий керівник.
Вона витягла пожовклий від часу аркуш із печаткою. Датовано лютим 1999 року.
«Шановний Олексію Савенко. За результатами засідання комісії з питань академічної доброчесності, ваше навчання та наукова діяльність у стінах інституту припиняються негайно…»
Ілля перевів погляд на підпис унизу. “В.М. Гордієнко. Завідувач кафедри”. Його кров заледеніла.
— Гордієнко був татовим керівником?
— Гірше, — мати змахнула сльози. — Твій батько розробив унікальний метод. Те саме рішення, за яке ти зараз розплачуєшся. Це був прорив. Він готувався до публікації. Це була його перепустка у великий світ. А Гордієнко… він просто вкрав це.
— Вкрав?
— Так, — її голос зірвався на хрип. — Він мав доступ до всіх чернеток твого батька. Вкрав усе до останньої формули і видав під своїм іменем. Збудував на цьому всю свою кар’єру, отримав посади, гранти, визнання. А коли Олексій спробував боротися і пішов до ректорату… Гордієнко звинуватив його у плагіаті. Сказав, що це студент вкрав роботу у шановного професора.
— Але ж були докази! Чернетки!
— Це були дев’яності, Іллюшо! Дикі часи. Кому повірила корумпована комісія: впливовому київському професору зі зв’язками чи простому хлопцю з провінції? Не було ніякого чесного розслідування. Його просто розчавили, розтоптали і викинули на вулицю з вовчим квитком.
Кімната ніби попливла перед очима Іллі. Але залишалося ще одне, найважливіше питання.
— Мамо… як саме тато помер?
Олена закрила обличчя руками. Вона не могла дивитися на сина.
— Будь ласка. Я маю знати правду.
— Тобі було шість, — ледь чутно прошепотіла вона. — Він намагався жити далі. Пішов працювати на завод, одружився зі мною, у нас з’явився ти. Але та несправедливість… вона з’їдала його зсередини. Знати, що твоя справа життя носить чуже ім’я, що той злодій процвітає… Він не витримав, Іллюшо. Він просто зламався. Залишив записку, написав, що система перемогла, і… пішов назавжди.
Ілля зрозумів. Його батька не просто не стало. Його повільно, методично знищила людина, яка зараз продовжує викладати, продовжує ламати долі іншим студентам, і яка тепер націлилася на нього.
— Я не дозволю йому вийти сухим із води знову, мамо.
— Ілле, благаю тебе! — Олена схопила сина за руку. — Просто забери документи! Переведися кудись інде! Не дозволь йому зробити з тобою те саме, що він зробив із твоїм батьком!
Ілля похитав головою.
— Тато здався. Він відступив, і це його вбило. Я не відступлю, мамо. Я закінчу те, що він почав. Гордієнко заплатить за все.
Наступні два тижні стали для Іллі справжнім пеклом.
Він подав апеляцію до деканату. Для цього вимагалися нові докази — докази того, що Гордієнко приховував 24 роки. Комісія дала йому рівно 14 днів, щоб довести, що він не шахрай, і розкрити злочин, який стався ще до його народження. Це здавалося неможливим.
Чутки в інституті отруїли його життя.
— Це той самий бюджетник-шахрай, — шепотілися за спиною. — Купив рішення, щоб випендритися. Такі завжди проколюються.
Студенти, з якими він роками сидів в одній аудиторії, перестали вітатися. Його напарник по лабораторних попросив перевести його в іншу групу. Викладачі, які раніше ставили йому заслужені четвірки, тепер дивилися на нього крізь стіну льоду.
Навіть на роботі почалися проблеми. Начальник складу єхидно посміхнувся, ставлячи йому додаткові нічні зміни: “Чув, у тебе проблеми в універі. Ну нічого, скоро в тебе з’явиться купа вільного часу для розвантаження фур”. Ілля не питав, звідки той дізнався. Погані новини розлітаються швидко, особливо коли їм допомагає хтось дуже впливовий.
Він перестав ходити на лекції. Кожна поява в інституті була схожа на тортури. Натомість ночі безперервно він проводив у гуртожитку, оточений батьковими зошитами, відчайдушно шукаючи зачіпку.
А потім прийшов лист, який ледь не зламав його остаточно.
“Шановний пане Савенко. Засідання комісії з розгляду вашої справи призначено на 3 травня, о 09:00”. Ілля перечитав лист кілька разів. Третє травня. Самий розпал довгих весняних свят. У цей час гуртожитки вимирали, аудиторії стояли пусткою, а всі викладачі, представники студентської профспілки та можливі свідки роз’їжджалися по дачах або відпустках. Інститут буде абсолютно порожнім.
Це був не просто збіг. Це була ретельно спланована страта без зайвих очей. Правосуддя в порожніх коридорах, де ніхто не почує його крику.
Він намагався боротися. Дзвонив у студентський центр захисту прав — ніхто не брав слухавку. Звернувся до юридичного відділу — автовідповідач повідомив, що вони будуть після 10 травня. Деканат холодно відповів: “Дата не підлягає зміні через серйозність ваших порушень”.
Кожні двері були зачинені. Кожен шлях перекрито.
Ілля сидів на підлозі своєї кімнати, дивлячись на пожовклі сторінки. Вперше в житті він зрозумів свого батька. Зрозумів, чому той опустив руки. Система не була зламаною — вона чудово працювала, просто була створена для захисту таких, як Гордієнко, і для знищення таких, як Савенки.
— Може, мама мала рацію, — тихо прошепотів він у порожнечу. — Може, варто просто здатися.
