Пихатий професор викликав бідного студента до дошки, щоб принизити. Але те, що хлопець написав за 94 секунди, назавжди знищило кар’єру “світила”…

Ілля глибоко вдихнув, намагаючись втримати голос рівним.

— Я ж вам сказав при всій аудиторії. Цьому методу мене навчив батько.

— Ах, так! Батько! Мертвий математик! — губи Гордієнка скривилися в огидній посмішці. — Дуже зручна позиція, чи не так? Ідеальний свідок, якого неможливо допитати.

— Це правда.

— А я скажу тобі, що є правдою, Савенко, — Гордієнко витягнув верхній аркуш із папки. — Правда в тому, що ти знайшов цей розв’язок на якомусь закритому форумі. Ти завчив його назум’ять, дочекався зручного моменту і вирішив пограти в героя перед першокурсницями.

Він штовхнув аркуш через стіл.

— Це офіційна доповідна записка до ректорату. Тут детально описано твоє шахрайство і крадіжку інтелектуальної власності. Сьогодні ж вона ляже на стіл проректора.

Ілля опустив погляд. На білому папері чорніли слова: “відрахування”, “шахрайство”, “ганьба”.

— У тебе є рівно два тижні, щоб довести свою невинність перед комісією, — посміхнувся Гордієнко. — А ми обидва розуміємо, що ти цього не зможеш. Тебе відрахують. З вовчим квитком. Ти ніколи більше не вступиш до жодного нормального університету. Що ж… Думаю, на тому складі завжди потрібні робочі руки.

Ілля стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

— Я вивчив цей метод із батькових зошитів. Він був математиком і працював над цією проблемою.

У погляді Гордієнка знову щось здригнулося.

— Зошити твого батька… Ну-ну. І як, кажеш, було його ім’я?

— Олексій. Олексій Савенко.

І знову та сама реакція. Самоконтроль Гордієнка дав тріщину. На частку секунди маска злетіла.

— Я ніколи про нього не чув, — надто швидко, надто різко відповів професор. У його голосі бриніли істеричні нотки.

— Він вивчав вищу математику. Люди казали, що він був генієм…

— Я сказав, що ніколи не чув цього імені! — Гордієнко зірвався на ноги. — Розмову закінчено! Ти отримаєш офіційне повідомлення про дату комісії.

Він підійшов до дверей і розчахнув їх.

— Я дам тобі безкоштовну пораду. Забери документи за власним бажанням прямо зараз. Збережи собі хоча б краплю гідності і втечи від публічної ганьби. Тому що я тебе знищу, Савенко. Я тобі це обіцяю.

Ілля повільно підвівся. Ноги здавалися ватними, але він зустрівся поглядом із розлюченим професором і не відвів очей.

— Я нічого не крав. І документи забирати не буду.

— Тоді ти такий самий дурень, як і… — Гордієнко різко заткнувся, але слова вже вилетіли в повітря.

— Як і хто? — тихо спитав Ілля.

— Забирайся з мого кабінету!

Ілля вийшов у довгий, порожній коридор інституту. Але дорогою до виходу лише одна думка пульсувала в його скронях, не даючи дихати: “Як і хто?”.

Гордієнко щось знав. Щось страшне про його батька, про минуле родини. Щось таке, що він відчайдушно намагався залишити похованим.

Тієї ж ночі Ілля зробив телефонний дзвінок, який перевернув усе його життя.

Він сидів на вузькому ліжку в гуртожитку, слухаючи довгі гудки. Нарешті на тому кінці підняли слухавку.

— Мамо, — голос Іллі зрадницьки тремтів. — Мені треба запитати тебе про тата.

На лінії запала важка, мертва тиша.

— Чому ти питаєш про це зараз, Іллюшо? — голос матері прозвучав глухо і напружено.

— Тому що професор в інституті хоче мене відрахувати. Він звинувачує мене в шахрайстві. І коли я назвав йому татове ім’я… мамо, він виглядав так, ніби побачив привида. Він точно його знав.

Знову тиша. А потім — звук, якого Ілля не чув багато років. Його мати плакала. Це були тихі, задушені схлипи жінки, яку раптово наздогнав давній кошмар.

— Як прізвище цього викладача? — ледь видавила вона.

— Гордієнко. Валерій Гордієнко.

Ілля почув різке втягування повітря.

— Мамо, що відбувається? Що він зробив?

— Приїжджай додому на вихідні, синку, — її голос зривався. — Є речі… страшні речі, які я мала розповісти тобі дуже давно. Про твого батька. І про того монстра.

— Які речі? Мамо!

— Не по телефону. Приїжджай. Благаю.

Зв’язок обірвався.

Ілля просидів до ранку, обклавшись батьковими зошитами. Рядки цифр, які він вивчав останні шість років, тепер здавалися йому не просто математикою, а криптограмою, що приховувала трагедію. Він відкрив найстаріший зошит. На внутрішньому боці обкладинки вицвілим чорнилом було виведено: “Столичний інститут, осінь 1998 року”.