Вона взяла до рук мобільний телефон.
— Академік Борис Петрович Шевчук. Почесний член Національної академії наук. Легенда. Найповажніший математик у країні. Він давно на пенсії і майже нікого не приймає. Але заради того, щоб виправити таку історичну несправедливість… він може погодитися.
Наталія натиснула виклик. Ілля не чув слів у слухавці, лише короткі репліки Ковальчук.
— Борисе Петровичу, це Наталя… Так, знаю, що давно. Мені потрібна ваша допомога. Злочинна фальсифікація. Так, двадцятирічної давності. Жертвою був Олексій Савенко… Ні, не він. Його син. Я маю всі матеріали.
Вона замовкла, уважно слухаючи, а потім полегшено видихнула і посміхнулася.
— Дякую. Я перешлю вам усе сьогодні ж.
Ковальчук поклала телефон на стіл і подивилася на Іллю.
— Академік збирає незалежну комісію. Три видатні науковці. У тебе є сорок вісім годин на підготовку. Якщо ти пройдеш їхнє тестування і доведеш свій рівень — звинувачення Гордієнка лусне.
Ілля відчув, як серце забилося швидше. З’явилася надія.
— А в чому підступ?
— В одному з членів комісії, — спохмурніла Наталія. — Професор Григорій Сомов. Зараз він викладає за кордоном, але… він випускник нашого інституту. Випуску 1999 року.
— Він знав мого батька?
— Так. Вони були в одній групі. Але я не знаю, на чиєму боці він зараз: чи він свідок того злочину, чи ще один із тих, хто покривав Гордієнка.
Ілля повільно підвівся. Сорок вісім годин. Три експерти. Лише один шанс. Якщо він провалиться — він втратить усе.
1 травня. 09:00 ранку. Орендований конференц-зал у старій будівлі на іншому кінці Києва.
Це була абсолютно нейтральна територія. Жодних адміністраторів з рідного інституту, жодних портретів ректорів на стінах і, головне, жодного Гордієнка. Лише троє поважних науковців за довгим дубовим столом і дев’ятнадцятирічний Ілля перед ними.
Академік Борис Петрович Шевчук, сімдесятиоднорічний патріарх української математики, сидів по центру. Його сиве волосся і пронизливий, майже рентгенівський погляд змушували будь-кого в кімнаті відчувати себе першокласником. Праворуч від нього — професорка Катерина Литвин, жорстка і безкомпромісна фахівчиня з криптографії, відома своєю нульовою толерантністю до списування. Ліворуч — професор Григорій Сомов. Той самий випускник 1999 року. Рік, коли життя Олексія Савенка було знищено. Обличчя Сомова залишалося непроникним. Друг чи ворог? Ілля не міг зрозуміти.
Шевчук заговорив першим. Його голос був тихим, але заповнив усю кімнату.
— Юначе, ви чітко розумієте мету цього зібрання?
— Так, пане академіку.
— Ми тут для того, щоб перевірити ваші реальні здібності. Ми маємо з’ясувати, чи дійсно ви здатні вирішувати рівняння такого рівня самостійно, чи ви просто зухвалий шахрай, — тон Шевчука був холодним і клінічним. — Нас не цікавлять інтриги вашої кафедри. Ми тут не для того, щоб вас рятувати чи топити. Нас цікавить виключно істина.
Ілля кивнув.
— Добре. Тоді почнемо.
Перше завдання стосувалося еліптичних кривих. Рівень складності аспірантури — саме те, що безжально відсіювало звичайних відмінників від справжніх науковців. Ілля взяв до рук ручку. На якусь мить його пальці дрібно затремтіли. На нього тиснуло все: спадщина батька, власне майбутнє, двадцять чотири роки похованої правди.
А потім він знову почув той голос. Фрагмент, який він носив у своєму серці з самого дитинства.
“Цифри не брешуть, синку. Брешуть тільки люди”.
Рука перестала тремтіти. Він зосередився і почав писати.
На першу задачу пішло сорок три хвилини. Стандартний очікуваний час для фахівця складав півтори години. Професорка Литвин здивовано підняла брову і зробила якусь позначку у своєму блокноті.
Друге завдання. Модульна арифметика зі складними криптографічними застосуваннями. Набагато важче, набагато заплутаніше. Ілля не став іти традиційним шляхом. Він використав елегантний, нестандартний математичний “зріз” — метод, якого не було в жодному підручнику. Метод із тих самих старих зошитів. Година і вісім хвилин. Академік Шевчук подався вперед, невідривно спостерігаючи за тим, як формули лягають на папір.
Третє завдання було найпідступнішим. Побудова відкритого доказу. Тут не існувало єдиної правильної відповіді — це була демонстрація самого типу математичного мислення. Саме на таких задачах “сипалися” зубрила, адже тут чистий талант важив більше, ніж ідеальна пам’ять.
Ілля заплющив очі. Він пригадав підхід свого батька: погляд збоку, несподіваний кут атаки, парадоксальна краса логіки. Він розплющив очі й продовжив писати.
Три години і двадцять дві хвилини.
Ілля поклав ручку на стіл.
— Готово.
Члени комісії мовчки забрали списані аркуші. Вони почали перешіптуватися, схилившись над паперами. Ілля сидів нерухомо. Його доля зараз вирішувалася за цим столом. Професор Сомов вивчав розв’язки найдовше. Його обличчя раптом змінилося: це була не підозра і не скепсис. Це було схоже на глибокий, болючий жаль.
Нарешті академік Шевчук підвів очі.
— Нам знадобиться тридцять хвилин для наради. Зачекайте в коридорі, Савенко.
Ілля вийшов за двері. Наталія Ковальчук нервово міряла кроками коридор.
— Ну як? — кинулася вона до нього.
— Не знаю, — його голос звучав глухо і спустошено. — Я зробив усе, що міг.
— Це все, що від тебе вимагалося.
Вони чекали. Тридцять хвилин перетворилися на сорок п’ять. Потім минула година. Кожна секунда очікування була схожа на краплю розпеченого свинцю.
Аж раптом важкі двері відчинилися. На порозі стояв професор Сомов. Один.
— Ілле, — його голос несподівано здригнувся. — Можна вас на пару слів? Віч-на-віч.
Наталія напружилася, але Сомов підняв руку:
— Благаю. Це суто особисте.
Ілля пішов за ним у дальній кінець коридору, подалі від сторонніх вух. Професор не міг подивитися юнакові в очі. Його руки нервово смикали ґудзик на піджаку.
— Я знав вашого батька, — нарешті вичавив із себе Сомов.
Серце Іллі завмерло.
— Ми вчилися в одній групі. У дев’яносто восьмому. Він був… — Сомов важко ковтнув повітря. — Він був найкращим із нас. Найгеніальнішим студентом, якого я коли-небудь зустрічав. Ми всі знали, що він зробить щось видатне.
— І що сталося? — тихо запитав Ілля.
— Стався Гордієнко, — Сомов закрив обличчя долонями, а коли прибрав їх, в його очах стояли сльози. — Ваш батько розробив революційне рішення. А Гордієнко його вкрав. Просто забрав усе і заявив, що це його праця.
— Ви це знали?
— Усі знали! — гірко видихнув професор. — Увесь наш випуск знав! Коли Гордієнко висунув Олексію зустрічне звинувачення в плагіаті, ми чудово розуміли, що це брехня. Але… Гордієнко вже тоді мав владу. Зв’язки в міністерстві, посаду. А ми були просто наляканими юнцями, які хотіли отримати дипломи.
Ілля відчув, як усередині спалахує лють.
— Тобто ви просто мовчки дивилися, як він знищує мого батька?
— Так, — голос Сомова зламався. — Я злякався. І я ношу цей гріх двадцять чотири роки. Я постійно переконував себе, що це не моя справа, що, можливо, Олексій дійсно десь помилився… Але я знав правду. Я завжди знав.
Він заліз у внутрішню кишеню піджака і дістав складений удвоє аркуш паперу.
— Це моя письмова заява. Завірена. Тут усе, свідком чого я був. Усе, що я мав би сказати ще тоді, у дев’яносто дев’ятому.
Ілля тремтячими руками взяв документ.
— Чому зараз? Чому ви віддаєте це мені сьогодні?
— Тому що я побачив вас у цій кімнаті. Я бачив, ЯК ви вирішуєте задачі. У ваших розрахунках… у них душа вашого батька, — Сомов швидко витер очі. — Я зрозумів, що ви боретеся не просто за своє місце в інституті. Ви боретеся за нього. За людину, яка заслуговувала набагато більшого. За людину, яку ми всі зрадили.
Професор випростав спину, немов скинув із плечей невидимий тягар.
— Я не зраджу його вдруге. Я виступлю проти Гордієнка на комісії.
Ілля дивився на аркуш у своїх руках. Сповідь, на яку пішло двадцять чотири роки. Але чи буде цього достатньо?
Двері конференц-залу знову відчинилися. З’явився академік Шевчук.
— Савенко. Ми готові.
Ілля повернувся до зали. Поруч ішла Наталія Ковальчук. Сомов зайняв своє місце за столом поруч із колегами. Академік Шевчук тримав у руках списані Іллею аркуші.
— Юначе, — почав він, і його тон був напрочуд урочистим. — За свої сорок три роки в науці я перевірив знання тисяч студентів. Випускників найкращих світових університетів.
Він зробив паузу.
— Те, що ви продемонстрували сьогодні — це явище виняткове. Перше завдання ви виконали вдвічі швидше за норму. У другому ви застосували метод, який зустрічається лише у високопрофесійних закритих дослідженнях. А ваша аргументація в третьому завданні доводить, що ви володієте абсолютно оригінальним, нестандартним математичним мисленням.
