Максим важко зітхнув.
— Новини розлітаються швидко.
— Це ж наша тусовка, Макс. Тут усі все знають. То що за історія? Ти реально розкидав трьох бугаїв, маючи малу на руках?
— Було діло.
— Жесть. Ну ти й даєш, друже, — присвиснув Денис.
— Це було тупо, Ден, — тихо сказав Максим, ковтаючи холодне пиво. — Я був із Солею. Я взагалі не мав права туди лізти. Треба було просто дочекатися патруля.
— Але ти поліз. Бо ти — це ти, — голос Дениса став серйознішим. — Макс, ти не можеш просто натиснути кнопку і вимкнути це в собі. Наші інстинкти, наша підготовка — це прошивка на все життя.
Денис витримав коротку паузу і додав:
— Ти бачиш, що когось убивають — ти йдеш і допомагаєш. Це не твоя слабкість, друже. Це саме те, що робить тебе справжнім мужиком.
Максим сперся на перила балкона, дивлячись у нічне небо.
— Генерал, батько тієї дівчини, приходив сьогодні. Запропонував контракт. Хоче, щоб я допоміг їм розвалити мережу, яка займається викраденням людей.
— І що ти відповів?
— Сказав, що подумаю. Ден, у мене дитина. Я не можу знову лізти під кулі.
— А ти вже під ними, братику, — жорстко, по-військовому відрубав побратим. — Ти вчора сам зайшов на їхню територію. Тепер ти мішень, хочеш ти цього чи ні.
Слова Дениса луною відбивали те, що сказав генерал.
— Отже, питання лише в одному, Максе: ти будеш сидіти і чекати, поки вони прийдуть до тебе у двір, чи вдариш першим?
Максим знав, що Денис правий на всі сто відсотків. Але від цього вибір не ставав легшим.
Минуло дві доби важких роздумів, безсонних ночей і постійних поглядів на сплячу доньку. Нарешті Максим дістав телефон і набрав номер з чорної візитки.
— Пане генерале. Я згоден. Півроку, як ви й казали. Але в мене одна умова: якщо зі мною щось трапиться, ви даєте слово офіцера, що моя донька буде повністю забезпечена і захищена до кінця життя.
— Даю слово честі, Максиме, — голос Гончара звучав урочисто. — Ласкаво просимо до команди.
Наступні півроку пролетіли для Максима, як один довгий, натягнутий до межі нерв. Він жив у двох паралельних реальностях, що вимагало неймовірної концентрації. Вранці та ввечері він залишався звичайним турботливим татом: робив із Солею уроки, заплітав їй косички, водив на гурток малювання і купував те саме шоколадне морозиво. А вночі та в години, коли донька була в школі, він перетворювався на тінь. Він аналізував маршрути, вираховував сліпі зони, допомагав оперативникам складати профілі підозрюваних і забезпечував безпеку ключових свідків під час таємних зустрічей.
Через шість місяців спільна ударна група СБУ та Департаменту стратегічних розслідувань завдала фінального, нищівного удару. Операція проходила одночасно в кількох містах країни. Усі загальнонаціональні телеканали розривалися від екстрених випусків новин: масштабний злочинний синдикат, що роками діяв у тіні, було повністю ліквідовано.
Сімнадцять ключових фігурантів, включно з організаторами, опинилися за ґратами без права внесення застави. Але найголовнішим було інше — правоохоронцям вдалося знайти та повернути додому дев’ятьох викрадених жінок. Їхні життя були врятовані.
Репортажі рясніли кадрами затримань та коментарями експертів, проте ім’я Максима Коваля не прозвучало в медіа жодного разу. Він особисто наполіг на абсолютній анонімності. Для нього слава не мала ніякого значення; єдиним пріоритетом залишалася безпека і спокій його доньки.
В останній день свого контракту Максим приїхав до закритого відомчого комплексу. Генерал Гончар зустрів його не за офіційним столом, а посеред кабінету, міцно, по-чоловічому потиснувши руку.
— Максиме, я хотів подякувати вам особисто, — голос генерала звучав тепло і щиро, без звичних металевих ноток. — Без вашого досвіду, без вашого бачення ситуації зсередини, ми б готували цю операцію ще рік. А за рік ми б втратили багатьох. Ви врятували життя. Знову.
— Я просто якісно виконав свою роботу, пане генерале. Ми робили це разом, — стримано відповів ветеран.
Генерал Гончар відійшов до вікна, заклавши руки за спину.
— У мене до вас залишилося лише одне запитання. Що ви плануєте робити далі? Повернетеся до своїх корпоративних клієнтів і логістичних компаній?