Максим стримано кивнув.
— Я зробив те, що мав. Але в мене є питання.
— Слухаю.
— Яка ваша друга мета?
Генерал Гончар ледь помітно усміхнувся, і в його очах з’явився хижий, професійний блиск.
— Друга мета, Максиме — запропонувати вам роботу.
Генерал Гончар, не чекаючи окремого запрошення, по-хазяйськи опустився на старенький диван Максима. Це був цілком природний рух для людини, яка звикла почуватися господарем становища в будь-якому кабінеті.
— Ті троє, яких ви вчора так філігранно упакували, зараз активно дають свідчення, але вони — звичайні пішаки, — почав генерал, дивлячись Максиму просто в очі. — Люди, які реально керують цим синдикатом, дуже розумні, обережні і мають серйозні зв’язки. Вони не бруднять руки самі.
Гончар подався вперед, спираючись ліктями на коліна.
— Нам потрібна людина поза системою. Хтось, хто зможе працювати в полях, не привертаючи уваги, як це роблять штатні оперативники. Людина з вашим бойовим досвідом і вашими інстинктами.
Максим категорично похитав головою.
— Пане генерале, я давно здав зброю. Моя війна закінчилася. Я тепер просто батько.
— Я все розумію, але вислухайте мене до кінця, — генерал підняв руку, зупиняючи заперечення. — Це не повернення на службу в прямому сенсі. Це тимчасовий закритий контракт.
Він дістав з кишені складений аркуш.
— Півроку, можливо менше. Ви працюватимете в тісній зв’язці зі спецгрупою СБУ. Ваше завдання — допомога у виявленні цілей, збір розвідданих на місцях і, за необхідності, фізичний захист свідків. Оплата — сто тисяч доларів за півроку плюс повний пакет державних гарантій. І найголовніше: ви самі плануєте свій графік так, щоб це не заважало вам бути з дитиною.
Максим уже відкрив рот, щоб видати чергове «ні», але Гончар знову його випередив.
— Перш ніж ви відмовитесь, дозвольте пояснити масштаб загрози. Цей синдикат викрадає жінок по всій країні — від Києва до Одеси. Кожен день нашого зволікання означає, що чиясь донька, дружина або сестра зникає назавжди. Нам конче потрібні такі фахівці, як ви. Ті, хто здатні діяти рішуче.
Максим мимоволі перевів погляд на двері кухні, звідки долинали тихі кроки Солі.
— У мене є дитина. Я більше не маю права підставляти себе під кулі. Це мій обов’язок перед нею.
— Розумію. І я б ніколи не прийшов до вас, якби не одна обставина, — голос генерала став холодним і важким. — Вони цілеспрямовано полювали на мою доньку. Що завадить їм прийти за вашою?
Ці слова вдарили Максима сильніше за будь-який фізичний удар. Він різко підвівся, інстинктивно стискаючи кулаки. На мить у кімнаті повисла напружена, майже вибухонебезпечна тиша.
— Ви зараз погрожуєте моїй дитині? — процідив ветеран.
— Жодним чином, — спокійно відповів Гончар, навіть не кліпнувши. — Я просто констатую жорстокий факт. Ці виродки не грають за правилами. Вони не мають моральних меж.
Генерал також підвівся, поправляючи пальто.
— Учора ви зірвали їхню операцію. Ви стали для них проблемою. Якщо вони вирішать вам помститися, вони вдарять у найслабше місце. Єдиний надійний спосіб захистити Солю — це допомогти нам випалити цю пухлину раз і назавжди.
Мозок Максима працював на шалених обертах. Найбільше на світі він хотів просто зачинити за цим посадовцем двері, забути про синдикати, спецслужби, таємні операції і просто жити своїм тихим життям. Але глибоко в душі він розумів: генерал правий. Він уже перетнув межу. Він уже привернув до себе увагу хижаків.
— Мені треба подумати, — нарешті глухо вимовив Максим.
— Це справедливо. Але відповідь потрібна мені до завтрашнього ранку. Моя візитка у вас, — Гончар попрямував до виходу, але біля самих дверей зупинився. — І ще одне, Максиме. Олена просила передати вам це.
Він простягнув невеликий, складений удвоє аркуш паперу, після чого мовчки вийшов з квартири. Максим розгорнув записку. Рядки були написані швидким, трохи нервовим почерком:
«Дякую, що врятували моє життя. Я боюся навіть уявити, чим би все закінчилося, якби ви не опинилися поруч. Батько сказав, що у вас є маленька донька. Сподіваюся, вона знає, як їй пощастило мати такого тата. Якщо я коли-небудь зможу вам віддячити, благаю, дайте знати. Ви — справжній герой. Олена».
Максим довго дивився на ці кілька речень. Увечері, коли Соля нарешті заснула, втомившись від довгих розпитувань про «поважного дядю», він вийшов на незасклений балкон своєї квартири. Внизу шумів проспект Бажана, світячись червоно-білими ріками автомобільних фар. Максим тримав у руці пляшку крафтового пива і задумливо крутив у пальцях візитку генерала.
Телефон завібрував у кишені. На екрані висвітилося ім’я «Денис». Це був його найближчий побратим, колишній снайпер їхньої групи, який зараз працював за контрактом в одній із приватних охоронних компаній за кордоном.
— Здоров, братику, — пролунав у слухавці бадьорий голос Дениса. — Чув, ти вчора на парковці влаштував кіношний екшен? З тобою все нормально?