Вітер завивав так, ніби в нього вселилася якась древня, розлючена сутність, що тепер нещадно дряпала обледенілі вікна придорожнього комплексу «Батьків хутір». Снігопад сік навскіс, перетворюючи світ за склом на суцільну сліпучу порожнечу, в якій губилося будь-яке відчуття простору. Траса Київ-Чоп, яка ще вранці звично гула безперервним потоком двигунів та сліпила фарами, тепер повністю зникла під товстим шаром криги та снігу. Навкруги запанувала глуха, важка тиша, яку порушувало лише скажене завивання хуртовини, що спускалася з карпатських перевалів.
Усередині закладу Соломія Гончар рухалася за барною стійкою зосереджено й чітко. Кожен її видих перетворювався на сизий туман у льодяному повітрі. Старий твердопаливний котел у підсобці кашляв, мов хвора тварина, і вже ледве грів батареї, але жінка навіть не думала замикати двері. Світло у залі було тьмяним — працювало лише кілька аварійних ламп, підключених до старенького бензинового генератора надворі.
Кожне мерехтіння лампочок відкидало довгі, химерні тіні на дерев’яні столи, за якими щулилися двоє далекобійників. Чоловіки натягнули куртки ледь не на самі вуха і мовчки гріли змерзлі долоні об горнятка з ледь теплим чаєм. Соломія підійшла до них і вправними рухами підлила свіжого окропу. Її власні пальці почервоніли й пошерхли від холоду, але обличчя залишалося спокійним, майже непохитним.
Вона підняла погляд угору. Над касовим апаратом висіла чорно-біла фотографія у простій дерев’яній рамці, прикрашена невеликою синьо-жовтою стрічкою. Зі світлини дивився чоловік із суворим, але добрим поглядом. Іван Гончар, 1960–2012. Ветеран війни в Афганістані. Засновник цього закладу.
Під фотографією була прибита мідна табличка з викарбуваними словами: «Для тих, хто досі служить. Для тих, хто досі в дорозі. Тут ви вдома». Соломія на мить затримала погляд на батьковому обличчі, а потім повернулася до газової плити, де у великій каструлі млів наваристий борщ. Вона нічого не сказала вголос, але ясно почула в голові його хрипкуватий голос: «Тримай світло увімкненим, доню. Завжди є хтось, хто блукає в темряві й сподівається на тебе».
Надворі буря лише набирала обертів. Близько сьомої вечора, саме коли Соломія почала нарізати свіжий хліб, вхідні двері з гуркотом розчахнулися, впускаючи всередину крижаний вихор. Жінка кинулася до входу, щоб допомогти зачинити їх, і раптом завмерла.
На порозі, обтрушуючи сніг, що налип на їхні піксельні куртки суцільним панциром, стояли дванадцятеро військових. Їхні обличчя були багряними від морозу, а брови вкрилися інеєм. Вперед нерішуче ступив їхній командир — високий чоловік років під сорок, із пронизливими сірими очима та помітною сивиною на скронях.
— Пані, — хрипко мовив він, ледве ворушачи змерзлими губами. — Ми з механізованої бригади. Наша колона застрягла кілометрів за сім звідси, на підйомі. Техніка стала, обігрівачі вимкнулися. Побачили вашу вивіску з траси… Дозволите нам хоча б…
Соломія не стала слухати далі. Вона різко розвернулася, схопила з полиці стопку чистих рушників і кинула їх командиру.
— Швидко всередину! — скомандувала вона тоном, який не терпів жодних заперечень. — Знімайте мокрі бушлати. Проходьте ближче до кухні, там ще працює духовка, біля неї найтепліше.
Солдати розгублено перезирнулися, тупцюючи на місці.
— Це не прохання, хлопці, — додала вона м’якше, але наполегливо, підштовхуючи найближчого юнака в спину. — Ворушіться.
Вона провела їх у глибину закладу, розсаджуючи на різномасті стільці навколо промислової плити. Хлопці повільно осідали на місця, їхні тактичні рукавиці парували, коли тепло почало пробиватися крізь крижаний одяг. Хтось намагався дістати гаманець, хтось — вибачитися за натоптаний сніг, але Соломія лише відмахнулася.
— Їжа гаряча. Їжте і мовчіть, поки не відігрієтеся.
Вона дістала все найкраще, що мала. Глибокі миски паруючого борщу, свіжі пампушки з часником, нарізане тоненькими скибками домашнє сало, яке щойно дістала з морозилки. Солдати їли в абсолютній тиші — так їдять лише ті, хто щойно зазирав у очі смертельному холоду. Лише коли їхні плечі розслабилися, а на щоки повернувся природний рум’янець, командир підвівся. Він підійшов до стійки і довго вдивлявся у фотографію на стіні.
— Це ваш батько? — тихо запитав він.
Соломія кивнула, витираючи стіл.
— Так. Іван Гончар.
Командир примружився, роздивляючись дрібні деталі на чорно-білому знімку: специфічний крій форми, характерні нашивки.
— Саланг? — його голос став ще тихшим.
— Так. Був там майже два роки, — зітхнула Соломія. — Після того як повернувся, довго не міг знайти собі місця. Усе згадував тих хлопців, які залишилися в горах.