Соломія нічого не відповіла одразу. Вона дозволила тиші, перемішаній із шипінням газу, заповнити простір між ними.
— Мій тато розповідав щось схоже, — нарешті тихо промовила вона. — Він казав, що одного дня в горах Афганістану перестав чути звуки пострілів. Бо крики поранених були гучнішими за будь-яку зброю.
Максим підняв на неї погляд, в якому відбивалися відблиски полум’я.
— Яким він був, твій батько?
Соломія тепло, але дуже втомлено усміхнулася.
— Він став привидом задовго до того, як помер. Його тіло повернулося додому, але душа назавжди залишилася на тій війні. Я думаю, він побудував цей комплекс, щоб нарешті знайти спокій. Казав, що хоче створити місце, яке ніхто не зможе зруйнувати. Безпечну гавань для водіїв, для таких же ветеранів, як він… для будь-кого, хто опинився на холоді.
Максим обвів поглядом ряди незнайомців, які зараз мирно спали або дрімали на імпровізованих ліжках, захищені від смертельної стихії.
— Я б сказав, що йому це вдалося на сто відсотків, — тихо відповів сержант.
Очі Соломії зрадливо заблищали. Вона швидко закліпала, відганяючи сльози.
— Іноді я сумніваюся, чи вистачить мені сил продовжувати його справу.
Максим трохи нахилився вперед, його голос став твердішим:
— Ти не зачинила двері, хоча чудово знала, яка буря насувається. Це вже не просто обов’язок. Це — гідна спадщина.
Вони посиділи ще трохи в мовчанні, дозволяючи теплу цієї миті захищати їх від суворої реальності. Але навіть тепло має свої межі. Перед самим світанком стара труба над вбиральнею луснула з таким звуком, наче всередині приміщення пролунав постріл. Вода потужним струменем ринула на бетонну підлогу, майже миттєво перетворюючись на слизьку кригу біля дальньої стіни.
Соломія тихо вилаялася крізь зуби і кинулася перекривати головний вентиль. Максим не розгубився: схопив оберемок рушників і почав збирати воду, поки вона не розтеклася до спальних місць. Проте цей інцидент пустив хвилю паніки серед людей. Хтось із далекобійників стривожено пробурмотів, що по рації передали про повне відключення обласної електромережі. Жінка у світловідбивному жилеті зі сльозами на очах шепотіла, що газові магістралі в сусідніх селах теж перемерзають. Ще один чоловік розповів, що бачив, як карети швидкої допомоги наглухо застрягли у заметах ще на під’їзді до Рівного.
Напруга в ангарі стала густою, хоч ножем ріж. Молодий водій-стажер забився в куток, його трусило, незважаючи на два светри та куртку. Один із солдатів нервово міряв кроками вільний простір, бурмочучи, що їм не варто було залишати колону. Паніка могла спалахнути як сірник.
Соломія швидко стала на пластиковий ящик з-під молока, щоб її бачили всі. Її голос пролунав дзвінко, впевнено і абсолютно спокійно:
— Ану послухайте мене всі! У нас є стіни. У нас є тепло. І найголовніше — ми є одне в одного. Якщо ви зараз тут, у цьому залі, значить, ви не самі. Ми переживемо цю ніч, чуєте? Разом.
Максим підтримав її. Він пішов між рядами, заспокійливо кладучи руку на плечі, киваючи і кажучи тихі, впевнені слова. Страх не зник повністю, але він перестав ширитися. Люди знову почали заспокоюватися, кутаючись у ковдри.
Трохи згодом, коли ситуація стабілізувалася, Соломія повернулася на кухню. На столі, серед брудного посуду, вона помітила шматок старого паперового меню. На звороті був напис, зроблений знайомим розмашистим почерком: «Дякую, що бережеш вогонь. І.Г.». Вона довго дивилася на ці літери, на ініціали свого батька, залишені тут багато років тому і знайдені саме в цю мить. Соломія обережно склала папірець і сховала його до кишені фартуха, поближче до серця.
Коли ранок почав забарвлювати вікна в сірі кольори, її сили остаточно вичерпалися. Жінка обперлася об стільницю, її очі заплющувалися самі собою. Ноги дрібно тремтіли — вже не від холоду, а від тотального виснаження. Максим, який саме зайшов на кухню, одразу це помітив.
— Тобі треба поспати, — безапеляційно сказав він.
— Я не можу… Стільки людей…
— Ще й як можеш. Хоча б десять хвилин. Я візьму все на себе.
Вона хотіла заперечити, але побачила неймовірну щирість і надійність у його очах.
— Десять хвилин, — погодилася вона. — Ні хвилиною більше.
Він провів її до маленького кабінету за кухнею. Соломія впала на стару розкладачку прямо в одязі, навіть не скинувши важких черевиків, і миттєво провалилася в сон. Максим залишився стояти у дверях. Він схрестив руки на грудях і мовчки дивився, як за тріснутим вікном продовжує падати сніг. Десь там, за кілометри звідси, допомога могла бути в дорозі, а могла й не бути. Але тут, усередині «Батькового хутора», зараз було тепло. Тут були історії. А де є історії — там продовжується життя.