Всупереч здоровому глузду, я пішла слідом за нею. Найменше, чого я прагнула в день похорону власної матері, — це влаштовувати публічні сімейні розбірки на очах у половини Франківська.
У маленькій кімнаті відпочинку стояла в’язка, неприємна тиша, яку порушувало лише монотонне цокання настінного годинника. Аліна різко розвернулася до мене. Тільки зараз, на відстані витягнутої руки, я змогла розгледіти те, що майстерно приховував товстий шар професійного тонального крему: дрібну, передчасну сітку зморшок навколо її очей і якусь загальну, глибоку втому на обличчі.
— Ти виглядаєш зовсім виснаженою, — почала вона з ледь вловимою ноткою зверхності, ніби ми зустрілися на світському рауті, а не біля труни.
— Горе завжди забирає останні сили, Аліно. Це природно, — рівно і без емоцій відповіла я.
Вона демонстративно покрутила свою каблучку, ловлячи тьмяне світло лампи.
— Ми з Марком щойно завершили оздоблення нашого будинку. У “Смарагдовому Лісі”, пам’ятаєш? Сімсот квадратів, власний вихід до озера, охорона.
Я мовчала, дивлячись на неї з абсолютною порожнечею всередині. Я щиро не могла збагнути, яка психологічна травма змушує її хизуватися елітною нерухомістю за десять метрів від зали, де лежить наша мертва мати.
— Ми зараз активно плануємо поповнення, — продовжувала сестра тоном ідеально завченого прес-релізу. — Останній інвестиційний транш Марка побив усі рекорди. Ми навіть замовили проєкт окремого крила для персоналу та майбутньої няні. Усе має бути на найвищому рівні.
— Я можу лише привітати вас, — мій голос не здригнувся. — Це все, що ти хотіла мені повідомити перед початком відспівування?
Її губи стиснулися в тонку, жорстоку лінію. Вона явно очікувала побачити в моїх очах заздрість чи біль, але натрапила на глуху стіну.
— Я просто вирішила, що тобі буде корисно знати: наше життя склалося бездоганно. А ти як? Усе ще граєш у сильну, незалежну і самотню кар’єристку десь там у своїх львівських кав’ярнях?
Сім років тому ця фраза розрізала б моє серце навпіл. Але зараз… зараз її слова прозвучали настільки жалюгідно, відчайдушно і порожньо, що на моїх губах сама собою з’явилася абсолютно щира, спокійна усмішка. Вона не змогла мене зачепити.
— А ти досі не знайома з моїм чоловіком? — м’яко запитала я.
Маска успішної світської левиці дала миттєву тріщину. Її очі розширилися.
— Чоловіком?
— Романе! — покликала я, прочинивши двері. Мій чоловік чекав прямо за ними, ніби його внутрішній радар безпомилково підказував, де і коли він може мені знадобитися. — Зайди на хвилину, будь ласка. Хочу познайомити тебе з моєю сестрою.
Щойно Роман переступив поріг кімнати, за його спиною матеріалізувався Марк. Вочевидь, він непомітно стежив за Аліною, контролюючи ситуацію. Коли погляди двох чоловіків зустрілися, уся показна пихатість Марка випарувалася за частку секунди. Він зблід настільки різко, що контраст із його темним костюмом став лякаючим.
— Ковальчук? — видихнув мій колишній, і залишки його світської впевненості розлетілися на дрібні друзки.
— Вишневський, — відповів Роман своїм фірмовим, глибоким і крижано-професійним тоном. — Давненько не перетиналися. Роки зо два, здається? Аж відтоді, як мій фонд викупив ту логістичну платформу, залишивши твій стартап з порожніми кишенями інвесторів.
Кадик Марка нервово сіпнувся, він важко ковтнув повітря, переводячи погляд з Романа на мене і назад.
— Ви двоє… ви що, одружені?
— Вже понад два роки, — підтвердила я, роблячи крок до Романа і міцно переплітаючи свої пальці з його долонею.
— Роман Ковальчук… — повільно, ніби складаючи пазл у власній голові, прошепотіла Аліна. — Керуючий партнер “Ковальчук Капітал”?
— Саме так, — спокійно і з гідністю кивнув мій чоловік.
— Ми зустрілися на закритому IT-форумі в Буковелі, — додала я, насолоджуючись тим, як змінюється вираз обличчя моєї сестри.
Марк гарячково спробував зберегти обличчя, натягнувши на себе найфальшивішу з усіх можливих усмішок.
— Романе, слухай, нам треба обов’язково якось випити кави. Якраз хотів вийти на тебе, є кілька потужних ідей для спільної синергії, можемо обговорити злиття капіталів…
— Мій робочий графік щільно розписаний на наступний квартал, — перебив його Роман неймовірно ввічливо, але з такою залізобетонною твердістю, що не залишала місця для дискусій. — Проте ви завжди можете надіслати свою презентацію на загальну електронну пошту моїх аналітиків. Вони переглянуть.
У цей момент двері прочинилися ширше, і розпорядник тихо сповістив, що священник готовий починати. Коли ми поверталися до зали, я буквально шкірою відчувала розгублені погляди за своєю спиною. У їхньому тісному бізнес-середовищі історія розгромної перемоги Ковальчука над Вишневським була відома всім.
Ми щойно зайняли свої місця біля труни, як сталося найстрашніше. Мій батько раптом схопився за груди. Його обличчя стало попелясто-сірим, а дихання перетворилося на переривчасте хрипіння. “Тату!” — мій крик розірвав тишу зали. Роман зреагував блискавично: він підхопив Петра Івановича попід руки, не давши йому впасти. Разом ми обережно вивели його в ту саму бічну кімнату і поклали на широкий шкіряний диван. Церемонію довелося екстрено зупинити. Емоційне перенапруження останніх днів спровокувало гострий стрибок тиску, і серце літньої людини просто відмовлялося витримувати це горе.
За мить до кімнати влетіла Аліна. Її обличчя було білим як крейда, а в розширених зіницях плескався непідробний, дикий жах.
— Що з ним?! Дарино, треба негайно швидку! Я зараз викличу приватну клініку! — кричала вона, тремтячими руками дістаючи телефон.
— Аліно, заспокойся, це напад слабкості від перевтоми та стресу, — відповіла я, вражена тим, наскільки щирою була її паніка. — Кардіолог попереджав про це. Йому просто треба дати ліки і забезпечити абсолютний спокій.
Наступні двадцять довгих, виснажливих хвилин ми сиділи в цій кімнаті всі разом. Між мною та сестрою висіла густа, напружена тиша, але вперше за всі ці роки нас об’єднував спільний, паралізуючий страх втратити ще й батька. Ця кризова мить створила між нами дуже тонке, крихке, майже невидиме перемир’я.
Коли Петро Іванович нарешті глибоко вдихнув, його щоки трохи порожевіли, і він твердо сказав, що готовий продовжувати прощання з дружиною. Ми повернулися до зали.
Церемонія розривала душу на шматки. Коли священник дав слово рідним, я вийшла до мікрофона. Мій голос тремтів, але я змогла розповісти про безмежну, безумовну любов нашої мами, про її світло, яке вона щедро дарувала кожному, хто переступав поріг нашого дому.
Після мене вийшла Аліна. Вона не встигла вимовити й двох речень, як її голос зрадницьки зламався. Сльози неконтрольованим потоком ринули по її щоках, змиваючи дорогий макіяж. Вона задихалася від ридань, не в змозі вимовити ні слова. Мозок навіть не встиг проаналізувати ситуацію — мої ноги самі винесли мене до неї. Я стала поруч, поклавши руку на її здригаючу спину.
— Все добре, — тихо, щоб чула лише вона, прошепотіла я. — Дихай. Я тут. Не поспішай.
Зібравши останні крихти волі, вона сперлася на мікрофонну стійку і, поки моя рука лежала на її плечі, закінчила свою промову. Аліна розповіла теплу дитячу історію про те, як мама пекла на Різдво два різні маківники, бо ми ніколи не могли поділити один. Навіть крізь сльози люди в залі ледь помітно, з теплом усміхнулися.