На кладовищі небо остаточно прорвало дрібним, колючим осіннім дощем. Поки ми кидали останні грудки вологої землі, прощаючись назавжди, я мимоволі звернула увагу на Марка. Він стояв значно віддалік від натовпу, сховавшись під великою чорною парасолею і піднявши комір пальта. Його очі були прикуті до екрана смартфона — він безперервно комусь писав, відверто нудьгуючи і вирішуючи якісь свої робочі проблеми. Аліна ж стояла пліч-о-пліч із нашим батьком біля самої могили. Від її ранкової зверхності та показушного блиску не залишилося навіть тіні. Її плечі дрібно здригалися від абсолютно неприхованого, живому і нестерпного горя.
Поминальний обід ми замовили у тихому, затишному закладі в центрі Франківська. На столах стояли традиційні страви: гарячий борщ, домашні голубці, пироги. Атмосфера була сповнена тихого гулу світлих спогадів. Марк почувався відверто не у своїй тарілці. Він сидів на краю столу, нервово і часто наповнюючи свій келих, намагаючись відгородитися від присутніх. Його дискомфорт був аж занадто очевидним: більшість родичів та маминих колег підходили до Романа, з повагою тиснули йому руку та заводили теплі бесіди, тоді як Марка всі ніби оминали невидимим радіусом.
Уривки фраз, які долітали до мене від знайомих зі столиці, підтверджували київські чутки: стартап Вишневського тріщав по швах, інвестори вимагали аудитів, а борги росли в геометричній прогресії. І саме в цей момент у моїй голові склався пазл. Усі ці пафосні розповіді сестри про сотні квадратних метрів у “Смарагдовому Лісі”, про крило для персоналу та нові фінансові транші були лише відчайдушним, крихким захисним екраном. Фасадом, за яким ховалася грандіозна катастрофа.
Протягом усього обіду я трималася з тією тихою, непохитною гідністю, якої мене завжди вчила мама. Я фокусувала всю свою увагу на батькові та людях, які прийшли розділити наш біль, категорично відмовляючись втягуватися в ментальні ігри минулого. Але коли гості почали потроху розходитися в дощові сутінки, я спіймала на собі погляд Аліни з іншого кінця зали. Її обличчя пом’якшало. В очах більше не було виклику — лише глибока, нескінченна розгубленість жінки, яка заблукала у власному житті.
Наступного ранку Роману потрібно було терміново повертатися до Львова. На нього чекало критично важливе підписання угод із європейськими партнерами фонду.
— Дашо, ти впевнена, що впораєшся тут без мене? — з тривогою в голосі запитав він, застібаючи блискавку на своїй дорожній сумці у передпокої. — Я можу скасувати зустріч. Партнери зрозуміють ситуацію, це не проблема.
— Татові зараз дуже потрібна моя фізична присутність, щоб розібрати мамині речі, — м’яко відповіла я, поправляючи комір його куртки і цілуючи в щоку. — Мені треба побути тут ще кілька днів. Зі мною все буде добре, Романе. Обіцяю тобі.
Провівши чоловіка, я повернулася до будинку і знайшла батька в саду. Він сидів на старій дерев’яній лавці біля кущів маминих улюблених чайних троянд, які вона так віддано плекала. На його колінах лежав важкий, потертий сімейний фотоальбом.
— Вона ретельно підписувала кожну фотографію, кожну дрібничку, — промовив він глухим, надламаним голосом, показуючи мені акуратний мамин почерк на звороті їхнього чорно-білого знімка з медового місяця в Яремчі. — Завжди повторювала, що колись ми скажемо їй за це величезне дякую.
Після обіду я розпочала найважчий, найболісніший етап — сортування речей у маминій шафі. Кожна сукня, кожна хустинка зберігала ледь вловимий аромат її парфумів і була порталом у минуле. Ось легка лляна блуза, в якій вона гуляла зі мною міським парком. Ось той самий елегантний темно-синій костюм, який вона купила спеціально для вечірки на честь моїх перших заручин… Перекладаючи ці тканини, я ловила себе на тому, що розмовляю з нею вголос. Я розповідала мамі про свої останні львівські проєкти, про те, як ми з Романом облаштовували квартиру, і головне — про те, як спокійно і захищено я тепер почуваюся.
Відкривши верхню шухляду її приліжкової тумбочки, я натрапила на щоденник у м’якій темно-бордовій шкіряній обкладинці. Мама робила там записи нечасто, але протягом багатьох років. Більшість сторінок були присвячені нам із Аліною. Вона виливала на папір свій біль від нашої ворожнечі і безмежну надію на те, що ми врешті-решт знайдемо шлях до примирення.
Останній запис був зроблений нерівним, слабким почерком за якихось десять днів до її смерті. Ці слова випалили на моєму серці новий шрам: “Мій єдиний, найглибший жаль наприкінці шляху — це те, що я йду, а мої дівчатка все ще стоять по різні боки прірви. Я завжди думала, що моєї любові вистачить, аби полагодити будь-що в нашій сім’ї, але цього я виправити не змогла. Я молю Бога лише про одне: щоб колись, коли мене не стане, вони знайшли дорогу назад, одна до одної”.
Я сиділа на підлозі, притискаючи щоденник до грудей і витираючи гарячі сльози, коли в коридорі пролунав різкий дзвінок у двері.
Визирнувши у вікно вітальні, я завмерла. На ґанку стояла Аліна. Вона була абсолютно сама. Жодного сліду від преміального позашляховика Марка на нашій вузькій вуличці не було.