Те, що зробили зі Скіфом, ще не закінчилося. І те, що цей собака пам’ятав, мало вирішальне значення. Тепло могло врятувати виснажене тіло, але воно не могло стерти історію, викарбувану в м’язах та інстинктах. І Назар, який на власному досвіді знав, що пам’ятає — це не ворог, а важливий сигнал, прийняв той факт, що ця історія тільки починається.
Стук у двері пролунав наступного дня після полудня. Це був жорсткий, впевнений стук, який не належав сусідам. Назар почув його з глибини кімнати, але Скіф зреагував на пів секунди раніше. Собака зірвався з місця, його тіло напружилося, вуха притиснулися, а в грудях зародилася низька вібрація.
Назар відчинив двері. На ґанку стояли троє чоловіків. На їхніх черевиках налип брудний сніг, а в позах читалася нахабна, завчена впевненість. Вони були в потертих робочих куртках, забруднених смолою штанях і важких лісорубських черевиках. Ззовні вони скидалися на звичайних сезонних робітників, яких повно в Карпатах взимку, але їхні очі видавали інше.
Найвищий мав вузьке обличчя і акуратно підстрижену бороду. Він постійно зазирав за плече Назара, намагаючись роздивитися кімнату. Другий був кремезним, з червоним від морозу (або горілки) обличчям. Його пальці нервово вистукували якийсь ритм по стегну. Третій, невисокий і жилавий, тримався трохи позаду; його погляд був порожнім і холодним — саме таких людей Назар на фронті навчився не довіряти найбільше.
— Ми шукаємо свого пса, — почав високий надто м’яким, майже дружнім тоном. — Його звати Барон.
Чоловік дістав смартфон і показав зернисте, розмите фото якоїсь вівчарки вдалині. За цим знімком можна було впізнати будь-яку німецьку вівчарку у світі.
— Він загубився кілька днів тому. Люди в селі кажуть, ви спустили якогось собаку з перевалу.
Не встиг Назар відкрити рота, як Скіф вийшов наперед і став точно між своїм новим господарем і непроханими гостями. Його поза змінилася кардинально: спина вигнулася, голова піднялася, шерсть на загривку стала дибки. Собака не шкірив зуби, але його бурштинові очі вп’ялися в чоловіків з такою люттю, що найнижчий мимоволі зробив крок назад.
Це не був страх. Це було впізнавання. Назар відчув це, як клацання запобіжника у зброї.
— Він зараз на лікуванні, — спокійно відповів Назар, залишаючись у дверному отворі. Він спеціально не рухався, дозволяючи масивній фігурі Скіфа бути добре помітною. — Якщо ви дійсно вважаєте, що це ваш собака, існує законна процедура.
Кремезний чоловік із червоним обличчям глузливо пирхнув. Його пальці перестали вистукувати по нозі.
— Процедура? Ти що, в місті пересидів, чоловіче?
— Сканування мікрочипа, ветеринарна медкарта, офіційні документи на право власності, — рівним, майже буденним тоном продовжив Назар, не звертаючи уваги на провокацію. Він стояв на місці, дозволяючи Скіфу тримати невидиму лінію оборони. — Собаку знайшли в клітці на перевалі. У стані сильного обмороження та з травмами.
Усмішка високого стала тонкою і холодною.
— У горах трапляються неприємності. Собаки часто тікають і губляться.
Він дістав із внутрішньої кишені куртки складений удвоє папірець і демонстративно розгладив його.
— Ось. Договір купівлі-продажу. Дані заводчика. Цього має вистачити.
Назар узяв папір, але навіть не опустив на нього очі. Замість цього він уважно стежив за обличчями непроханих гостей. Він помітив, як високий ледь подався вперед, намагаючись скоротити дистанцію, і як погляд найнижчого чоловіка невідривно вивчав травмовану лапу Скіфа. Тієї ж миті вівчарка видала коротке, попереджувальне гарчання. Воно прозвучало настільки переконливо, що всі троє завмерли.
Тільки тоді Коваль глянув на документ. Це була дешева підробка, роздрукована на звичайному принтері: назва розплідника написана з помилкою, печатка розмита, дати не збігалися. Він мовчки повернув папірець назад.
— Покажете це дільничному. А доти собака залишається тут.
Щелепи високого міцно стиснулися.
— Не варто все ускладнювати, земляче.
— Я й не ускладнюю, — відрізав Назар. — Це робить закон.
Скіф зробив пів кроку вперед, його кігті лунко клацнули по дерев’яній підлозі ґанку. Чоловіки перезирнулися. Кремезний сплюнув у сніг, витер рота тильним боком долоні і сухо розсміявся.
— Ти утримуєш чуже майно. І за це буває спит.
Назар зустрівся з ним поглядом, у якому не було жодної краплі емоцій:
— А ти стоїш на моєму ґанку. І це теж має свої наслідки.
Ця пауза розтягнулася, стала крихкою, як весняний лід. Нарешті високий зробив крок назад, примирливо піднявши руки, ніби здаючись.
— Ми ще повернемося, — легко, майже весело кинув він. — Коли ти матимеш час подумати.
Вони розвернулися і пішли до машини. Найнижчий наостанок окинув Скіфа ще одним чіпким поглядом, ніби фотографуючи деталі. Чорний пікап завівся з гуркотом, колеса агресивно шліфанули снігову кашу, і машина зникла за поворотом дороги. Скіф не поворухнувся, доки звук двигуна не розчинився в тиші гір.
Лише тоді собака шумно видихнув. Напруга спала, хоча й не зникла повністю. Назар зачинив двері, опустився навпочіпки і поклав руку на груди вівчарки. Серце Скіфа билося як скажене — не від страху, а від чогось глибшого, від темних спогадів минулого.
— Ти їх знаєш, — тихо промовив Назар. Скіф лише ледь помітно повів вухами.
Коваль одразу ж набрав номер дільничного. Богдан Верба примчав менш ніж за годину. Його важка службова куртка була розстебнута, з рота йшла пара, коли він уважно слухав розповідь Назара. Офіцер лише гірко усміхнувся, почувши про “документи”.
— По селу вже пішли чутки, — сказав Богдан. — Якісь нові люди розпитують про собаку, світять фальшивими посмішками і дешевими папірцями. У нас тут останнім часом діється казна-що: незаконні капкани, “лисі” схили там, де заборонено будь-яку рубку. Бригади, які працюють мов привиди.
Він перевів погляд на Скіфа, який сидів біля ніг Назара.
— Цей пес не просто вскочив у халепу. Його використовували.