Ближче до вечора рух на дорозі внизу пожвавився. Важкі лісовози йшли один за одним, їхні мотори гули в унісон. Щоразу, почувши цей звук, Скіф напружувався, а в його горлі закипало глухе невдоволення. Собака міряв кроками кімнату, раз у раз принюхуючись біля щілин у вікнах. Він відчував те, чого не міг вловити Назар: запахи солярки, мастила, холодного металу. Це були реакції, закріплені жорстокою практикою.
Коли Назар вийшов на подвір’я перевірити паливо в генераторі, Скіф пішов за ним, але раптом різко зупинився на межі ділянки. Він опустив морду, понюхав сніг, а потім цілеспрямовано підійшов до крайньої смереки і сів біля неї. Назар підійшов ближче і змахнув сніг рукою в рукавиці.
Під білим покривом ховалася червона маркувальна стрічка, недбало прив’язана до гілки. Вона ледь тріпотіла на вітрі. Це була мітка. Ще не пряма погроза, але чіткий сигнал.
Коваль відчув холодок, який не мав нічого спільного із зимовою погодою. Хтось підібрався достатньо близько, щоб позначити його територію, і залишився непоміченим. Він зірвав стрічку і сховав у кишеню. Скіф продовжував невідривно дивитися в ліс, а потім перевів погляд на Назара. В очах собаки була лише абсолютна впевненість.
Тільки тоді ветеран усвідомив те, чого не врахували “гості”. Вони хотіли повернути Скіфа не просто як загублену річ. Він був живим свідком їхніх злочинів.
Цієї ночі Назар перевірив усі вікна, зарядив зброю і спав дуже чутливо. Під ранок Скіф розбудив його легким поштовхом носа, переконався, що господар не спить, і лише тоді заспокоївся. Ранок видався сірим і похмурим. Богдан зателефонував знову, підтвердивши, що підозрілі чоловіки крутяться біля місцевого магазину.
Назар подивився на Скіфа. Собака охороняв правду, яку хтось дуже хотів закопати глибоко під сніг. І ця правда мала вийти на світло.
Через два дні після візиту непроханих гостей Назар та Богдан повернулися на перевал. День був морозним і дзвінким, з тією кришталевою чистотою повітря, яка спотворює відстані і змушує звуки лунати гучніше. Богдан подолав першу частину шляху на своїй службовій “Ниві”, похмуро вдивляючись у вузьку дорогу. Там, де колія обривалася, Назар пішов пішки. Скіф ішов між ними без повідка. Він не забігав далеко вперед і не відставав, працюючи як справжній профі.
Чорно-руде забарвлення його густої шерсті чітко виділялося на тлі білого снігу. Вуха собаки постійно рухалися, ніби радари, скануючи невидимі потоки гірського повітря.
Вони дійшли до місця, де ще недавно стояла клітка. Дерев’яні опори стирчали з-під снігу. Вітер вимів пухкий сніг, оголивши старі подряпини та темну пляму там, де лежало щось важке.
Богдан присів, проводячи пальцями в рукавицях по слідах.
— Ті, хто притягнув це сюди, чудово знали місцеві вітри. Знали, що природа зробить усю брудну роботу за них.
Він повільно випростався і подивився на собаку:
— Ну що, хлопче? Що ти нам покажеш?
Скіф не пішов прямо. Він взяв курс на схил, оминаючи очевидні сліди, які вже помітив поліцейський, і обрав ледь помітну заглибину між старими смереками. Назар спостерігав, як собака впевнено опускає і піднімає голову, короткими вдихами аналізуючи запахи.
Скіф на мить завмер біля зігнутого молодого деревця, кора якого була здерта металевим тросом, і рушив далі. Він зупинився на галявині, яка виглядала абсолютно звичайною. Ніяких міток, ніяких зламаних гілок. Просто невелика яма, нерівномірно засипана снігом. Собака сів і невідривно дивився на землю.
Назар опустився на коліна і розгріб сніг передпліччям. Показалася подряпана пластикова кришка. Богдан шумно видихнув. Вони почали копати разом, обережно і методично. Під снігом виявився великий пластиковий контейнер для зберігання.
Всередині лежав цілий арсенал “чорних лісорубів”: сталеві капкани, щелепи яких були обмотані ізоляційною стрічкою, щоб не брязкали під час транспортування; мотки сталевого троса в густому мастилі; задубілі від смоли робочі рукавиці; пачка чеків із заправок; і головне — маленький блокнот у водонепроникному пакеті. Сторінки блокнота були списані дрібним почерком: дати, кубатура лісу, координати і зашифровані ініціали без жодних прізвищ.
Богдан прогортав записи, його очі звузилися:
— Це не місцеві пияки з бензопилою. Це інвентаризація масштабної схеми.
Назар переглянув чеки. Усі вони були з невеликих заправок на віддалених трасах, які огинали заповідні зони. Картинка складалася в ідеальний механізм: зайти тихо, розставити капкани на лісових стежках, щоб звірі не заважали, швидко спиляти ліс, завантажити і зникнути до світанку. Скіф мовчки спостерігав за ними, схиливши голову набік.
Раптом собака відійшов від ями і попрямував до скелястого виступу, подряпавши лапою сніг між каменями. Назар підійшов і витягнув із вузької щілини старий нашийник. Жорстка шкіра потемніла від часу, металева пряжка поржавіла. На внутрішньому боці нашийника виднілися засохлі темні плями — стара кров.
У Назара перехопило подих. Він яскраво уявив, як Скіф стояв тут, на прив’язі, змушений охороняти капкани та крадений ліс, навчений попереджати про чужинців і караний за найменшу непокору.
Богдан нічого не сказав, але його жовна напружилися. Цей нашийник належав не Скіфу. Це були залишки іншого собаки. Того, який так і не спустився з цього перевалу живим. Тепер Назар зрозумів справжнє призначення клітки. Це була не в’язниця. Це був спосіб страти для тих, хто більше не міг чи не хотів виконувати накази.
Вони рушили ще глибше в ліс. Скіф вів їх звивистим маршрутом, зупиняючись там, де під снігом вгадувалися глибокі колії від важкої техніки. Вони перейшли замерзлий струмок. На протилежному березі собака знову сів. Богдан простежив за його поглядом і побачив фотопастку — лісову камеру, закріплену високо на дереві. Її об’єктив дивився прямо на переправу.
Офіцер зняв її і перевірив слот для карти пам’яті.
— Якщо вона навіть порожня, ми тепер знаємо, де шукати їхні маршрути.
Коли вони вже поверталися, вітер приніс віддалений звук двигуна. Скіф миттєво напружився. Назар підняв руку, і всі троє завмерли, злившись із тінями дерев. Звук наблизився, а потім почав стихати.
— Вони зовсім поруч, — пошепки сказав Богдан. — Або ж втратили обережність. У будь-якому разі, поки що ми їх не лякаємо.
Повернувшись до машини, Богдан зробив кілька дзвінків до області. Скіф ліг на сніг, дивлячись у бік лісу, його поза випромінювала спокійну рішучість.
— Я зв’язуюся з обласною екологічною прокуратурою, — сказав поліцейський, ховаючи телефон. — Блокнот ми пустимо в розробку. Такі шифри часто повторюються в інших справах. Ти впевнений, що хочеш втягувати в це собаку?
Назар поклав руку на теплу шию Скіфа:
— Він уже в цьому. Як і я.
Вони спускалися в село, залишаючи перевал позаду. На межі лісу Скіф зупинився і востаннє подивився назад — не на саму клітку, а на пройдений ними шлях. Назар простежив за його поглядом і зрозумів сувору істину: ліс не запам’ятовує облич або дат. Він пам’ятає маршрути, закономірності та геометрію болю. І Скіф, який вижив, був єдиним ключем, щоб прочитати цю геометрію.