Вони повернулися додому перед самим світанком. Назар надійно замкнув двері, надіслав Богдану зашифроване повідомлення з координатами і сів на підлогу поруч із собакою, спостерігаючи, як за вікном сіріє небо. Наслідки цієї ночі навалювалися важким тягарем.
Руки Назара трохи тремтіли, але не від страху. Він усвідомив усю глибину трагедії цього пса. Скіф не просто вижив у пеклі. Це пекло викувало з нього ідеальну зброю, а коли він зламався або відмовився коритися, його просто викинули на мороз. І все ж таки, у найважливіший момент він вирішив захищати людину, а не рятуватися самому.
Назар дивився на шрами вівчарки, на її спокійний погляд, слухав рівне дихання. Тепер рівняння склалося. Виживання завжди має свою ціну. Для Скіфа ціною були біль і зрада. Для Назара — вихід із тіні, втрата ілюзій про спокійне життя та пряма конфронтація.
Коли сонце освітило засніжені дахи Соснівки, Коваль відчув, як межа між мисливцем і здобиччю остаточно стерлася. Він перетнув її в той момент, коли Скіф кинувся під фари лісовоза. Тепер будуть наслідки. І для тих, хто думав, що зима приховає їхні злочини, і для тих, хто вирішив не мовчати.
Назар передавав зібрані докази обережно, діючи етапами — так само, як він звик робити все найважливіше у своєму житті. Спочатку матеріали лягли на стіл Богдана Верби, у його тісному, прокуреному кабінеті, де пахло дешевою кавою та старим папером. А вже через дільничного флешка з фотографіями та блокнот потрапили до рук Олени Власюк — старшої слідчої обласної екологічної прокуратури, яка спеціалізувалася на боротьбі з лісовою мафією. Вона прибула до Соснівки на непримітному позашляховику без відомчих номерів.
Олена трималася з тією прихованою, холодною впевненістю, яка притаманна людям, що звикли до чужого скептицизму і вміли розбивати його фактами. Їй було під п’ятдесят. Висока, струнка, з сивиною, що пробивалася крізь зібране в суворий вузол темне волосся. Її погляд був чіпким, голос — спокійним, а запитання — настільки точними, що не залишали жодного простору для брехні чи виправдань.
Слідча навіть не підняла брів, коли вивчала блокнот із шифрами, пачку чеків чи кадри з прихованої камери. Вона лише мовчки кивала, автоматично сортуючи інформацію. Олена вже вплітала ці нові деталі в загальну картину схеми, яку її відділ намагався розплутати ще до того, як пролунав дзвінок із Соснівки. Блокнот “чорних лісорубів” ідеально збігався з матеріалами відкритої два роки тому кримінальної справи, яка зайшла в глухий кут, коли злочинці змінили локацію, а свідки раптово замовкли.
Коди повторювалися в різних районах Карпат. Записи з камер були чистими і беззаперечними: важка техніка заїжджала на заповідні території після настання темряви, брезентові тенти піднімалися, а темні силуети працювали швидко і злагоджено. Обличчя не потрапили в кадр, але алгоритм дій був очевидним.
Власюк вимовила ті самі слова, на які чекав Назар: “Є обґрунтована підозра”. А потім додала вже значно тихіше: “Але будьте обережні”.
Обережність мала вирішальне значення. Соснівка була невеликим гірським селищем, де новини розліталися швидше за луну від бензопили. На той час, коли Богдан повісив на дверях сільського клубу оголошення про загальні збори громади, люди вже почали ділитися на табори: біля місцевого магазину, на пошті, на автобусній зупинці.
Ліс годував місцеві сім’ї поколіннями. Він давав роботу, дрова на зиму, гриби та ягоди. Ці дві істини — збереження природи та виживання людей — не суперечили одна одній, поки хтось не перетворив їх на зброю заради власної наживи.
Увечері, коли мали розпочатися збори, старий будинок культури заповнився вщент. Потерті дерев’яні стільці жалібно скрипіли. Важкі зимові черевики залишали на підлозі брудні калюжі з талого снігу.
Старші чоловіки у вовняних светрах і робочих куртках стояли вздовж стін, похмуро схрестивши руки на грудях. Молодь згуртувалася ближче до виходу, нервово гортаючи стрічки в телефонах. Ветеринарка Оксана Левченко прийшла однією з перших, принісши стопку брошур про захист диких тварин. Її обличчя було зосередженим, а губи щільно стиснуті.
Олена Власюк сіла скраю, біля самого проходу. Вона намагалася не привертати до себе уваги: блокнот закритий, погляд уважний. Богдан Верба стояв на невеликій сцені. Здавалося, ніби невидимий тягар підтримки порядку в цьому селі тиснув йому на плечі важче, ніж зазвичай. Назар увійшов до зали останнім. Скіф ішов поруч із ним.
Собака рухався розмірено і впевнено. Кульгавість була майже непомітною, густа чорно-руда шерсть виблискувала у тьмяному світлі клубних ламп. Скіф не натягував невидимий повідець і не відставав; він ішов так, ніби мав на це повне право. Назар відчував, як хвилями змінюється настрій у залі: від цікавості до підозри, а згодом — до якогось дивного, тихого полегшення.
Він вибрав вільне місце ближче до перших рядів і став чекати. Богдан розпочав зустріч із сухих фактів, намагаючись зберегти нейтральний, офіційний тон. Він говорив про статус заповідних земель, про знайдені смертоносні капкани, про нелегально вивезену деревину та про розслідування, яке потребує часу. По залі прокотився глухий гомін.
Широкоплечий чоловік із червоним обличчям і посіченими роботою руками підвівся з другого ряду, не чекаючи, поки йому дадуть слово.
— То що, ви тепер збираєтеся закрити всі пилорами?! — обурено вигукнув він. — Хочете сказати моєму синові, що весною для нього не буде роботи і він має їхати на заробітки?
Богдан підняв руку, закликаючи до тиші.
— Ніхто не забороняє чесно працювати, Петре, — відповів поліцейський. — Ми говоримо про кримінальні схеми, які знищують наші гори і ставлять під удар усіх нас.
Інший голос пролунав із задніх рядів, гострий від страху:
— Цей ліс грів моїх дідів, коли старий лісгосп розвалився! Якщо ми його втратимо… що нам робити далі?