Тепер варто детальніше зупинитися на постаті людини, яка самовдоволено височіла біля масивної дубової кафедри.
Професор Альберт Вікторович Чорновіл мав вигляд класичного столичного аристократа від науки: ідеально скроєний італійський костюм, срібляста сивина, зачесана назад, і погляд, який змушував студентів інстинктивно втискати голови в плечі. У свої п’ятдесят вісім він був абсолютно впевнений у власній безкарності. Чорновіл керував кафедрою, як феодал своїм удільним князівством, де його слово було єдиним законом.
Студенти між собою пошепки називали його курс “Цвинтарем ілюзій”. Саме тут ховали ідеальні заліковки, тут розбивалися мрії про червоні дипломи, тут амбітні юнаки та дівчата з регіонів різко “усвідомлювали своє місце”. І Альберту Вікторовичу це відверто подобалося. Він насолоджувався запахом страху в аудиторії. Він упивався своєю безмежною владою над чужим майбутнім.
— Ми зобов’язані підтримувати високі стандарти нашого інституту! — це була його коронна фраза, яку він пафосно кидав на кожній вченій раді. Нею він майстерно прикривав свою відверту, майже фізіологічну ненависть до “чужинців” — студентів не з їхнього елітного кола. — Ми відсіюємо генетичний непотріб. Тим, хто не відповідає нашому рівню інтелекту та походження, тут не місце.
Що саме малося на увазі під “походженням”, Чорновіл ніколи не пояснював для протоколу. Але всі й так чудово читали поміж рядків. За останні п’ять років до ректорату лягли три офіційні скарги щодо його упередженого ставлення. Три студенти з бідних родин, які ледь витягували навчання на бюджеті, заявили, що професор цілеспрямовано їх валив, методично принижував перед усім потоком і зрештою змусив написати заяви за власним бажанням. Усі три скарги керівництво університету успішно зам’яло через “брак переконливих доказів”. У Чорновола були впливові друзі-покровителі в кабінетах. Ті самі люди, які вміли робити проблеми невидимими за один телефонний дзвінок.
Але й у самого професора була таємниця. Темний, липкий гріх, який він старанно приховував уже двадцять чотири роки. І цей гріх щойно переступив поріг його улюбленої 248-ї аудиторії.
Кожні кілька років крізь жорсткі фільтри приймальної комісії все ж просочувався хтось “не такий”. Хтось, хто різав око Альберту Вікторовичу своєю пошарпаною курткою, дешевим рюкзаком чи відсутністю останньої моделі смартфона на парті. І щоразу професор знаходив витончений спосіб зламати таку людину. Публічна страта біля дошки, завдання, яке фізично неможливо виконати, оцінка, що автоматично позбавляла життєво необхідної стипендії — ця схема працювала безвідмовно два десятиліття. Жертви ламалися психологічно, забирали документи, переводилися до провінційних коледжів або просто зникали в нікуди. А Чорновіл лише самовдоволено поправляв краватку. “Стандарти еліти підтримано”.
Він навіть не підозрював, що мовчазний, непримітний студент Назар Макаренко — інший. Що цей худорлявий хлопець несе в собі спадщину, масштаби якої професор не міг навіть уявити. Спадщину людини, яку сам Чорновіл жорстоко знищив багато років тому. Спадщину Андрія Макаренка.
15 листопада 2021 року. 14:00. Аудиторія 248. Курс вищої теорії чисел.
Назар зайшов до лекційної зали, як і завжди: рюкзак висить на одному плечі, погляд опущений у сірий лінолеум, рухи тихі й непомітні. Він сів на своє звичне місце в кінці зали, спиною до холодної стіни. У великому амфітеатрі сиділо близько сорока студентів. Більшість із них — розслаблені, самовпевнені діти столичних забудовників, рестораторів та чиновників. На їхньому тлі Назар здавався стороннім предметом. Минулої ночі він відпрацював важку зміну на складі “УкрГлобалЛогістик”, сортуючи коробки, щоб оплатити скромну кімнату в гуртожитку та купити трохи продуктів на тиждень. Його очі пекли від недосипу, але він не скаржився. Він просто робив те, що мусив.
Професор Чорновіл уже стояв біля кафедри. У прохолодному повітрі відчувалася дивна, наелектризована напруга, що передвіщала бурю.
— Доброго дня, шановні, — голос професора різав простір, мов скальпель. Студенти миттєво припинили розмови і вирівняли спини. — Сьогодні ми з вами трохи розважимося.
По рядах пробіг тривожний шепіт. Дехто нервово відклав електронні планшети. “Розваги” на парах Чорновола зазвичай означали, що хтось зараз публічно стікатиме кров’ю. Академічною кров’ю.
Професор хижо, з ледь помітним оскалом посміхнувся. Від цієї посмішки хотілося провалитися крізь бетонну підлогу.
— У мене є для вас особливе завдання. Завдання з трьома зірочками, яке я бережу вже дуже багато років.
Він повільно, театрально підійшов до великої зеленої дошки і провів довгу, жирну білу лінію крейдою, розділяючи площину навпіл.
— Будь-хто з вас, хто зможе вийти сюди і розв’язати це рівняння, автоматично отримає сто балів за мій курс. Відмінно за семестр. Незалежно від ваших попередніх оцінок і прогулів.
Аудиторія завмерла, переставши дихати. Автоматична п’ятірка у самого Чорновола? Такого не бувало ніколи. Це звучало як фантастика.
— Але є одна крихітна умова, — шепіт миттєво стих, ніби його вимкнули кнопкою. — Якщо ви вийдете до дошки і не впораєтеся — а я гарантую, що ви не впораєтеся, — ви автоматично втрачаєте двадцять балів із загального рейтингу. Жодних апеляцій деканату. Жодних слізних прохань про другі шанси. Мінус двадцять балів, що для декого з вас означатиме миттєву втрату стипендії або прямий шлях на відрахування.
Тиша стала абсолютною, дзвінкою. Ніхто не ворухнувся.
Чорновіл повільно, немов хижак, що вибирає жертву в стаді, обвів поглядом аудиторію. Він відверто насолоджувався їхнім тваринним страхом. Його льодяні очі переходили від одного наляканого обличчя до іншого, аж поки не зупинилися в найдальшому, найглухішому кутку заднього ряду.
— Макаренко.
Усередині Назара щось важко обірвалося і впало в шлунок.
— Так, Альберте Вікторовичу? — його голос пролунав хрипко.
— Ви були надто мовчазні та непомітні цього семестру, юначе. Сидите там, ховаєтесь по кутках, мов миша, робите абсолютний мінімум. Ніби вам є що приховувати від академічної спільноти.
Кілька “мажорів” з передніх парт, відчувши, що загроза оминула їх, обернулися, відверто роздивляючись Назара з полегшеною насмішкою.
— Підведися, — крижаним тоном скомандував Чорновіл.
Назар повільно, відчуваючи ватяну слабкість у ногах, підвівся.
— Виходь до дошки. Подивимося, чим багаті наші провінційні самородки. Покажи нам усім свою геніальність.
Назар вийшов із-за парти і рушив сходами вниз. Кожен крок амфітеатром давався важче за попередній, ніби він ішов під товщею води. Він відчував на своїй спині, на потилиці погляди сорока студентів, які жадали видовища. Їм потрібен був цап-відбувайло, і вони чекали на його публічну страту з полегшенням.
Коли Назар спустився, Чорновіл простягнув йому білу крейду. На одну коротку мить їхні пальці зіткнулися. Шкіра професора була сухою і холодною, як пергамент.
— Це рівняння з однієї закритої наукової праці дев’яностих років. Над ним найкращі математики країни билися десятиліттями. Докторанти потіли, шановна професура ламала зуби. Його ніхто не вирішив, — Чорновіл нахилився ближче. Його голос впав до отруйного, зміїного шепоту, який міг чути лише Назар: — Між нами кажучи, ти й хвилини не протримаєшся, злидню. Ти тут ніхто.
А потім професор миттєво випростався, натягнув свою фірмову ввічливу маску і голосно, на всю завмерлу аудиторію, промовив:
— У тебе рівно п’ять хвилин, Макаренко. Здивуй мене. Або сьогодні ж пакуй свої дешеві сумки й вимітайся з мого курсу назавжди.