Альберт Вікторович Чорновіл рвучко відвернувся до дошки. Крейда заскрипіла по шорсткій поверхні з такою люттю, що білий стрижень кілька разів ламався в його пальцях, кришачись на підлогу. Він виводив триповерхові дроби, багатовимірні інтеграли та нелінійні змінні, які на очах спліталися в химерну, абстрактну павутину, створену чиїмось геніально жорстоким розумом. Це було модифіковане діофантове рівняння, ускладнене елементами криптографічної алгебри — справжній математичний монстр. Більшість випускників із червоними дипломами не змогли б навіть правильно прочитати його умови, не кажучи вже про пошук розв’язку.
Завершивши останній символ, професор зробив крок назад. Він струсив білий пил із дорогих брюк, самовдоволено схрестив руки на грудях і подивився на свій витвір.
— Твій час пішов. П’ять хвилин, — кинув він, навіть не дивлячись на студента.
Назар стояв нерухомо. Він дивився на величезну зелену дошку, і йому здавалося, що серце зараз просто проб’є грудну клітку. Долоні миттєво спітніли від холодного жаху. Усі інстинкти самозбереження волали до нього: поклади крейду, тихо вибачся, зганьбися зараз, але повернися в тінь і спробуй якось вижити в цьому університеті далі.
Але раптом відбулося щось дивне. Навколишній світ — насмішкуваті погляди мажорів, холодне світло люмінесцентних ламп, пихата постать Чорновола — усе це ніби розчинилося в тумані. Простір звузився до розмірів зеленої площини.
Він уже бачив цю комбінацію символів.
Десь із найглибших закутків пам’яті виринув чіткий, яскравий спогад. Старий, затертий зошит у клітинку. Запах пилу та старого паперу. І голос батька: “Цифри ніколи не брешуть, сину”. Його батько працював саме над цим математичним монстром наприкінці дев’яностих. А на полях біля найскладнішої частини рівняння був короткий, впевнений напис синьою ручкою: “Вирішено. Метод А.М.”.
Назар пам’ятав це рішення назум’ять, ніби воно було викарбуване на його власній підсвідомості. Кожен крок, кожну трансформацію, кожен елегантний, парадоксальний хід, який перетворював абсолютний хаос на геніальну простоту.
Юнак підняв руку з крейдою.
— Що ти взагалі робиш? — гидливо пирхнув Чорновіл. — Не влаштовуй цирк на публіку. Май гідність просто визнати, що ти повний нуль, і йди геть.
Але Назар доторкнувся крейдою до дошки і почав писати.
Його рука рухалася з неймовірною, механічною впевненістю. Цифри та символи лилися суцільним потоком, вишиковуючись в ідеально рівні ряди. Його підхід ламав усі шаблони. Він не використовував жодного стандартного університетського алгоритму, жодної формули з класичних підручників, які так любив цитувати Чорновіл. Це була математична логіка зовсім іншого виміру. Логіка, якої професор ніколи в житті не бачив у жодному посібнику. Бо вона належала мертвому генію.
Самовдоволена посмішка на обличчі Альберта Вікторовича почала повільно сповзати.
Минуло тридцять секунд. Крейда літала по дошці, Назар не зупинявся ні на мить. Студенти з перших парт, які ще хвилину тому єхидно перешіптувалися, раптом витягнули шиї і подалися вперед. В аудиторії запанувала гробова тиша. Усі розуміли: відбувається щось абсолютно ненормальне.
Минула хвилина. Дошка стрімко заповнювалася, а неможливе рівняння крок за кроком втрачало свою неприступність, перетворюючись на стрункий, завершений доказ. Чорновіл зробив крок ближче. Його обличчя раптом стало сірим, мов попіл, а очі гарячково бігали по написаних рядках.
— Цей метод… Це… Звідки ти… — професор почав затинатися, ніби йому забракло повітря.
Назар не відповідав. Він навіть не обернувся.
Дев’яносто секунд. Юнак поставив останню, жирну крапку, поклав недопалок крейди на дерев’яну підставку і повільно повернувся обличчям до амфітеатру.
— Готово.
Дев’яносто чотири секунди. Саме стільки знадобилося дев’ятнадцятирічному хлопцю з Троєщини, який ночами розвантажує фури, аби розгромити задачу, що вважалася недосяжною вершиною для цілого факультету.
Аудиторію ніби паралізувало. Чорновіл стояв, мов укопаний, маніакально вдивляючись у кожен символ. Він шукав помилку. Хоча б найменшу неточність, пропущену змінну, хибний знак — що завгодно, аби знищити цього вискочку. Але помилок не було. Рішення було бездоганним, завершеним і до болю витонченим.
— Це… це неможливо, — голос “недоторканного” професора зірвався на жалюгідний хрип. — Ти не міг… Цього не може бути.
— Усе абсолютно правильно, Альберте Вікторовичу, — спокійно і твердо відповів Назар. — Ви самі щойно це перевірили.
Хтось із задніх парт невпевнено, повільно заплескав у долоні. До нього миттєво приєднався ще один студент, потім ще двоє, і за лічені секунди величезна лекційна зала вибухнула шаленими оплесками.
— Тихо! — загорлав Чорновіл, його обличчя налилося багрянцем, а на шиї здулися вени. — Усім негайно замовкнути!
Оплески різко обірвалися, але непоправне вже сталося. Система дала збій. Звичайний студент-бюджетник щойно публічно розмазав багаторічний авторитет найгрізнішого викладача університету.
Чорновіл різко розвернувся до Назара. Його руки відверто тремтіли.
— Звідки ти знаєш цей метод?! — просичав він, наближаючись впритул. — Цього підходу немає в жодній відкритій літературі! Хто тобі його дав? Хто за цим стоїть?!
— Мій батько, — тихо, але чітко відповів юнак.
— Твій батько? — тон Чорновола раптом змінився. Щось ледь вловиме, темне, схоже на давній кошмар, промайнуло в його очах. — Хто… хто твій батько?
— Його звали Андрій Макаренко. Він помер, коли мені було шість.
На одну коротку, мікроскопічну мить ідеально вибудована маска Альберта Вікторовича дала тріщину і розлетілася на друзки. В очах впливового, пихатого професора Назар побачив чистий, тваринний, первісний жах. Паніку людини, яка раптом побачила перед собою привида.
Але професор був занадто досвідченим гравцем. Вже наступної секунди він титанічним зусиллям опанував себе. Його погляд знову став крижаним, хоча дихання залишалося рваним.
— Лекцію закінчено! Усім геть з аудиторії! Негайно! — зірвався він на крик.
Студенти поспіхом хапали свої рюкзаки, куртки та планшети, штовхаючись у дверях. Ніхто не хотів потрапити під гарячу руку. Назар залишився стояти на місці.
— Макаренко, — голос Чорновола дрижав від ледь стримуваної, токсичної люті. — Ти дуже сильно пошкодуєш про свій сьогоднішній перформанс. Чекай на офіційний виклик.
Чутки по інституту розлетілися зі швидкістю лісової пожежі. Вже до вечора студентські чати в Telegram розривалися від повідомлень. Історія обростала неймовірними, майже міфічними деталями.
— Ти бачив? Якийсь другокурсник-ноунейм просто знищив Чорновола біля дошки! Розв’язав його коронного монстра за хвилину! Старого ледь інсульт не вхопив!
Ті, хто раніше навіть не помічав Назара, тепер намагалися додати його в друзі в Instagram. Але хлопець не хотів цієї токсичної слави. Він повернувся до своєї кімнати в гуртожитку, закрив двері і відчув, як у грудях розростається холодна тривога. Реакція Чорновола на ім’я “Андрій Макаренко”… Це було не просто здивування. Це було болісне впізнавання. Страх людини, яку несподівано наздогнав злочин минулого.
Через два дні Назар отримав підтвердження своїх найгірших побоювань.
Сповіщення з “Електронного кабінету студента” прийшло о 15:47. Тема листа світилася червоним: “Терміновий виклик до деканату. Підозра у грубому порушенні академічної доброчесності”.
Назар перечитав текст тричі. Кожне слово било на відмаш. Порушення доброчесності в їхньому університеті означало офіційне звинувачення в шахрайстві. А це, своєю чергою, означало миттєве відрахування з “вовчим квитком” і втрату єдиного шансу на нормальне життя, заради якого він працював на знос.
Рівно о 16:00 він переступив поріг розкішного, оздобленого темним деревом кабінету професора Чорновола. Масивні двері зачинилися за ним із важким, глухим звуком.
Альберт Вікторович сидів у своєму шкіряному кріслі. Він знову виглядав спокійним, зібраним і смертельно небезпечним. Перед ним на столі лежала ідеально вирівняна папка з паперами.
— Сідай, Макаренко, — сухо кинув він, вказуючи на жорсткий стілець для відвідувачів.
Контраст був очевидним: господар кабінету дивився на нього згори вниз, як суддя на підсудного.
— Буду з тобою максимально відвертим, — Чорновіл зчепив доглянуті пальці в замок. Його голос звучав медово, але з присмаком отрути. — Твоя маленька вистава біля дошки два дні тому викликала в мене дуже серйозні підозри.
— Підозри щодо чого?
— Твоє рішення було надто ідеальним. Занадто швидким і глибоким для студента… скажімо так, твого соціального статусу та рівня розвитку.