Відповідь прийшла рівно через двадцять хвилин. Коротке, лаконічне повідомлення без вітань: “Аудиторія 412. Чекаю зараз”.
Кабінет докторки Іллєнко кардинально відрізнявся від пафосних апартаментів Чорновола. Тут пахло міцною кавою та старим друкованим папером. Стіни були щільно заставлені стелажами з фаховою літературою, а єдиною прикрасою на робочому столі була проста дерев’яна рамка з чорно-білою фотографією: група молодих, усміхнених студентів-аспірантів на тлі старого корпусу.
— Зачини двері на ключ і сідай, — сказала Софія Тарасівна, щойно Назар переступив поріг. Вона виглядала втомленою, але її погляд був гострим. — Розказуй усе. З самого початку, в найдрібніших деталях і без жодних купюр.
Назар говорив майже пів години. Про рівняння біля дошки, про 94 секунди, які змінили все, про психологічний тиск у кабінеті завідувача кафедри, про знайдені на антресолях зошити та батьків прощальний лист. Софія Тарасівна слухала абсолютно мовчки. Її обличчя залишалося непроникним, але тонкі пальці нервово перебирали ковпачок від ручки.
Коли юнак нарешті замовк, у кабінеті запанувала довга, важка тиша. Потім Іллєнко повільно, ніби долаючи фізичний біль, простягнула руку і розвернула до нього фотографію зі свого столу.
— Бачиш цього високого хлопця? Другий ліворуч, — вона вказала на знайоме усміхнене обличчя. — Це твій тато. Андрій. Ми вчилися з ним на одному потоці у дев’яносто сьомому.
Усередині Назара все перевернулося.
— Ви… ви справді його знали?
— Я знала його дуже добре, Назаре. Він був не просто обдарованим. Він був справжнім діамантом нашої кафедри. Ми всі, весь курс, розуміли, що він зробить прорив у науці. Він мислив категоріями, до яких нам було рости й рости.
Її голос різко впав, ставши сухим і жорстким.
— А потім Альберт Чорновіл його методично знищив.
— Ви бачили, що тоді насправді відбувалося?
— Я бачила все, — Іллєнко різко підвелася, підійшла до вікна і обхопила себе руками, немов захищаючись від холоду спогадів. — Твій батько розробив ту саму унікальну методологію криптографічної алгебри. Те саме рівняння, яким Чорновіл зараз так пишається і яким тероризує студентів. Це мав бути Андріїв тріумф. Але Чорновіл… він украв усе. Привласнив чужу працю, блискавично опублікував її під своїм іменем і на цьому збудував усю свою недоторканну імперію.
— І ніхто нічого не зробив?! Чому всі мовчали?!
— Коли твій батько спробував шукати справедливості, Чорновіл використав усі свої зв’язки. Він звинуватив Андрія у крадіжці! — Софія Тарасівна стиснула кулаки так, що кісточки побіліли. — І вчена рада, куплена і залякана, повірила впливовому шахраєві, а не простому студенту. Жодної незалежної експертизи. Жодного чесного слухання. Його просто стерли на порох.
— І ви також мовчали… — Назар сказав це тихо, без агресії, але слова прозвучали в тиші кабінету як постріл.
Докторка не відвела погляду. В її очах блиснули непрохані сльози.
— Так. Я мовчала. Мені тоді було двадцять два роки. Я була молодою, наляканою аспіранткою без зв’язків. Піти проти Чорновола в ті часи означало втратити все і зламати собі життя назавжди. Я злякалася, Назаре. І я несу цей огидний тягар уже двадцять чотири роки. Щоранку я прокидаюся з цією провиною. Щоразу, коли я бачу ситу, самовдоволену пику Чорновола в коридорах, я згадую про власне боягузтво.
— Тоді чому ви вирішили допомогти мені саме зараз?
Іллєнко рішуче повернулася до столу і сперлася на нього двома руками.
— Тому що я смертельно втомилася боятися. І тому, що в тебе є те, чого ніколи не було у твого батька в дев’яності.
— Що саме?
— Можливість створити публічний резонанс і докази, від яких вони не зможуть просто відмахнутися.
Вона швидко розблокувала свій робочий комп’ютер, витягла з нижньої шухляди товсту картонну теку і поклала її перед Назаром.
— Після твого листа я підняла найстаріші паперові архіви інституту. Те, що Чорновіл вважав давно знищеним або загубленим під час ремонтів. Дивись уважно.
Вона розклала перед ним пожовклі, офіційні бланки з печатками канцелярії.
— Це заявка на затвердження теми дослідження, яку Андрій подав на кафедру в жовтні 1997 року. Тут детально описана та сама концепція, яку Чорновіл “геніально винайшов” у 1998-му. А ось це, — вона поклала поруч інший, трохи зім’ятий документ, — офіційна скарга твого батька на плагіат, датована лютим 1998 року. Її відхилили “через брак доказів”, а самого Андрія відрахували рівно за два тижні після її подачі.
Назар заворожено дивився на папери. Знайомий синій почерк. Відчайдушна спроба його батька захиститися, яка дивом збереглася в архівах чверть століття.
— Тобто Чорновіл робить це десятиліттями, і йому все сходить з рук? — прошепотів юнак.
— Так. Але тепер правила гри змінилися, — очі Софії Тарасівни небезпечно звузилися. — У нас є зошити твого батька. Якщо ми доведемо їхню абсолютну справжність, і головне — доведемо, що ти не міг їх просто завчити, а справді володієш цією логікою, тоді захист Чорновола розсиплеться як картковий будинок.
— І як ми це доведемо кишеньковій комісії університету? Вони ж призначили засідання на тридцяте грудня! Вони все вирішили наперед!
— Ми не будемо нічого доводити їм. Це марна трата часу, — відрізала Іллєнко. — Ми знайдемо людей, чий науковий і моральний авторитет настільки беззаперечний, що навіть наш ректорат не зможе проігнорувати їхні висновки.
Вона взяла до рук мобільний телефон і швидко знайшла потрібний номер.
— Академік Богдан Сильвестрович Коцюба. Почесний член Національної академії наук. Жива легенда. Найповажніший і найсуворіший математик у країні. Він давно на пенсії і майже нікого не приймає. Але заради того, щоб виправити таку кричущу історичну несправедливість… він може погодитися.
Софія Тарасівна натиснула виклик і увімкнула гучний зв’язок. Назар затамував подих.
— Богдане Сильвестровичу, доброго ранку. Це Софія Іллєнко… Так, знаю, що дуже давно. Мені потрібна ваша допомога. Справа стосується злочинної фальсифікації найвищого рівня. Так… двадцятирічної давності. Жертвою був мій одногрупник Андрій Макаренко… Ні, не він. Його син. Я маю на руках усі матеріали, оригінали чернеток і самого хлопця, який розв’язав “рівняння Чорновола” за дев’яносто секунд.
На лінії запала довга пауза, під час якої було чути лише важке дихання старого академіка. А потім пролунав скрипучий, але владний голос:
— Привези мені ці матеріали сьогодні ж. Усі до єдиного.
Іллєнко полегшено видихнула і поклала телефон на стіл.
— Академік Коцюба збирає термінову незалежну комісію. Три видатні науковці. У тебе є рівно сорок вісім годин на підготовку. Якщо ти пройдеш їхнє жорстке тестування і доведеш свій рівень — звинувачення Чорновола лусне, і ми перейдемо в наступ.
Назар відчув, як серце забилося швидше. З’явилася реальна надія.
— А в чому підступ? Ваш тон змінився.
— В одному з членів комісії, — спохмурніла докторка. — Професор Ігор Власенко. Зараз він викладає в Європі, але на свята повернувся до Києва. Він… він випускник нашого інституту. Випуску 1998 року.
— Він знав мого батька?
— Так. Вони були в одній групі. Але я не знаю, на чиєму боці він зараз: чи він свідок того давнього злочину, який готовий говорити, чи ще один із тих, хто покривав Чорновола заради власної кар’єри.
Назар повільно підвівся. Сорок вісім годин. Три незалежні експерти. Лише один, останній шанс. Якщо він провалиться — він втратить усе, за що так довго боровся.