Саме в цю найчорнішу мить абсолютного, паралізуючого відчаю, коли він уже почав механічно складати папери назад до взуттєвої коробки, його погляд зачепився за щось незвичне.
На самому дні, під стопкою старих медичних довідок та аптечних чеків, лежав конверт. Звичайний, пожовклий від часу поштовий конверт, наглухо заклеєний багато років тому. На ньому знайомим, розмашистим батьковим почерком було виведено: “Назару. Відкрити, коли станеш достатньо дорослим, щоб зрозуміти”.
У хлопця затремтіли руки. Дихання перехопило. Він обережно, боячись пошкодити крихкий папір, надірвав край.
“Сину, — писав Андрій Макаренко, і його спокійний, глибокий голос немов лунав крізь чверть століття просто в холодній кімнаті гуртожитку. — Якщо ти зараз читаєш ці рядки, значить, мене вже немає поруч. Пробач мені за те, що я не зміг виявитися сильнішим за обставини. Вони забрали в мене все: мою багаторічну працю, моє чесне ім’я, моє майбутнє у науці і мою волю до боротьби”.
Сльози застилали Назару очі, теплі краплі падали на старий папір, розмиваючи синє чорнило, але він невідривно продовжував читати.
“Але вони не змогли забрати тебе. І вони ніколи, чуєш, ніколи не заберуть те, що тече у твоїх жилах. Ти маєш цей дар, Назарчику. Я бачив це ще тоді, коли ти був зовсім крихітним. Те, як твої оченята слідкували за геометричними візерунками на шпалерах, як ти тягнувся своїми пальчиками до моїх зошитів з формулами, ще навіть не вміючи вимовляти слова. Я знаю, що колись ти станеш набагато кращим, сильнішим і мудрішим, ніж був я. І коли вони прийдуть за тобою — а вони обов’язково прийдуть, бо такі сірі люди панічно бояться справжнього, живого таланту — не повторюй моєї фатальної помилки. Не зникай у тіні. Не роби їм такого розкішного подарунка”.
Наступні рядки вдарили юнака, мов розряд електричного струму, випалюючи залишки страху.
“Борися. Навіть коли нестерпно боляче, навіть коли ти опинився абсолютно один проти всіх, навіть коли весь світ навколо кричить, що тобі не перемогти їхню систему. Борися, мій хлопчику. Тому що здатися — це не знайти спокій. Здатися — це просто дозволити їм вбити тебе заживо”.
Назар міцно притиснув лист до грудей, заплющивши очі. Його батько все знав. Ще до того, як Назар пішов до першого класу, Андрій уже бачив майбутнє. Він розумів, що цей день настане, що син успадкує його талант і його ворогів, і залишив йому єдину можливу інструкцію до дій.
Тієї ночі хлопець не зімкнув очей. Він більше не плакав і не сумнівався жодної секунди. Він працював.
Назар розчистив стіл від сміття і систематизував усі батькові зошити. Він хронологічно, сторінка за сторінкою, вибудував кожну формулу, порівнюючи дати розробок Андрія Макаренка з офіційними датами публікацій Чорновола. Картина вимальовувалася кричуща, беззаперечна і моторошна. Батькові чорнові записи з покроковою розробкою методу датувалися осінню 1997 року. “Геніальна” і “проривна” стаття професора Чорновола була опублікована в авторитетному віснику навесні 1998-го. Формули, нестандартні переходи, фінальні рішення — усе збігалося до останньої коми і змінної. Чорновіл не був генієм. Він був звичайним, хоч і дуже хитрим, крадієм.
Але Назар чудово розумів суворі реалії: самих лише старих зошитів буде катастрофічно мало. Тільки не проти “недоторканного” академічного світила, який обростав впливовими друзями в комісіях та міністерствах двадцять чотири роки. Тільки не в системі, яка звикла ховати таких незручних студентів, як він. Йому критично потрібен був союзник усередині самого університету. Людина з бездоганною репутацією, яку Чорновіл не зможе просто так залякати, звільнити чи купити.
Він відкрив базу даних викладацького складу на офіційному сайті інституту. Його очі ковзали по десятках облич, аж поки одна сторінка не привернула його увагу.
Докторка фізико-математичних наук Софія Тарасівна Іллєнко. Вона кардинально відрізнялася від більшості тутешньої професури. Про неї серед студентів ходили справжні легенди: залізно принципова, ніколи не брала навіть коробок цукерок на іспитах, відкрито на вчених радах критикувала застарілі, корупційні методи старого керівництва і, що найголовніше, ніколи не належала до “свити” Чорновола. Вона була білою вороною серед керівного складу.
Назар глянув на екран смартфона. Годинник показував 5:47 ранку. Дзвонити було ще занадто рано і нетактовно, але для відчайдушного електронного листа — час ідеальний.
Він відкрив поштовий клієнт і швидко, поки не зникла рішучість, почав набирати текст.
“Шановна Софіє Тарасівно, — писав він. — Мене звати Назар Макаренко, я студент другого курсу. Ви мене не знаєте особисто, але ви — моя остання і єдина надія на справедливість. Професор Чорновіл зараз намагається незаконно мене відрахувати за шахрайство, якого я не скоював. Але в мене є на руках докази його власного, набагато страшнішого злочину, який він приховує вже двадцять чотири роки. Це безпосередньо стосується мого батька, Андрія Макаренка. Благаю вас, дайте мені шанс і просто вислухайте мене”.
Він на мить завагався, а потім рішуче натиснув кнопку “Надіслати”. Екран моргнув. Лист полетів у кіберпростір. Тепер залишалося лише чекати, і ці хвилини в порожній кімнаті здавалися нескінченними годинами.
Софії Тарасівні Іллєнко нещодавно виповнилося сорок вісім. Вона вижила в токсичному, просякнутому інтригами світі академічних війн лише завдяки тому, що була вдвічі розумнішою і втричі обережнішою за своїх колег-чоловіків. Вона чудово знала правила гри: в які локальні битви варто вступати з відкритим забралом, а коли краще зціпити зуби і змовчати.
Двадцять чотири роки вона мовчала про те, що сталося з Андрієм Макаренком. Але цього ранку, прочитавши лист від його сина, вона зрозуміла, що більше не збирається цього робити.