Я віддавала вісімнадцять тисяч гривень щомісяця за те, щоб жити в будинку моїх батьків, тоді як мої брат і сестра не платили ні копійки. Якось мама заявила: якщо я візьму на себе більше домашніх обов’язків, вона, можливо, трохи знизить плату. Одного вечора за вечерею я зірвалася і сказала все, що про це думаю.
За столом запала мертва тиша. А потім…
Моя власна матір брала з мене вісімнадцять тисяч гривень за право спати у кімнаті, де я виросла. І щоб ви розуміли, у цю суму не входили ані продукти, ані комуналка, ані навіть місце у дворі для машини. Двір був суворо заброньований для величезного позашляховика мого старшого брата. Я ж паркувалася на вулиці вздовж дороги, ніби якась чужа людина. Ні, гірше, ніж чужа. Гостям дозволяли заїжджати у двір. Мені — ніколи.
Мене звати Соломія. Мені двадцять сім. У мене є чотирирічна донечка Даринка, яку я лагідно називаю Пташкою. І донедавна я працювала покоївкою у великому заміському готельному комплексі “Лісова Перлина” під Києвом.
Моя зарплата з усіма перепрацюваннями та преміями становила близько двадцяти п’яти тисяч гривень. Тож після того, як я віддавала батькам їхню “оренду”, у мене на руках залишалося рівно сім тисяч. Сім тисяч, на які я мала якось годувати дитину, заправляти машину, купувати ліки і взагалі існувати в цьому світі.
А ось частина, від якої в мене досі закипає кров. Мій старший брат Тимур, якому вже стукнуло тридцять один, жив у тому ж величезному батьківському будинку на Петропавлівській Борщагівці. Абсолютно безкоштовно. Моя молодша сестра Каріна, двадцять три роки, жила там само. І теж безкоштовно.
Тимур розкішно влаштувався у цокольному поверсі, де мав величезну спальню і персональну ванну кімнату. Каріна залишилася у своїй просторій дитячій з панорамним вікном. А ми з Даринкою тулилися в моїй старій кімнатці на одному старому півтораспальному матраці. Кожної ночі донька уві сні била мене п’ятами по ребрах, ніби готувалася до змагань з бойових мистецтв.
Тимур три дні на тиждень працював барменом у столичному клубі, а весь інший час проводив за комп’ютерними іграми, закрившись у своєму підвалі. Каріна підробляла кілька годин на день у місцевому солярії. Жоден із них не давав матері ні гривні.
Одного разу я наважилася запитати маму, чому я єдина, з кого вимагають гроші. Вона подивилася на мене так, ніби я зморозила найбільшу дурість в історії людства, і відрізала:
— Тому що в тебе дитина, Солю. Ви споживаєте більше ресурсів нашого дому.
Більше ресурсів. Моя чотирирічна дівчинка, чий раціон складався з курячих нагетсів, вівсянки та шматочків яблука. Саме вона, виявляється, була головним тягарем для сімейного бюджету.
Мій батько Віктор ніколи не втручався. Його життя складалося з роботи, зручного крісла у вітальні та нескінченних футбольних матчів по телевізору. Він дозволяв моїй мамі, Ларисі, керувати будинком так, наче це було її особисте королівство. І вона керувала ним залізною рукою.
Усе, що вона робила, подавалося як неймовірна послуга. Дозволити мені жити в моїй же дитячій кімнаті? О, це був такий акт небувалої благодійності, що я мусила б щодня писати їй листи з подяками. На додаток до тих вісімнадцяти тисяч вона почала регулярно натякати, що мені варто було б більше допомагати по господарству. Казала, що якби я взяла на себе частину її клопотів, вона могла б переглянути суму.
Могла б. Вона використовувала це слово як ідеальну юридичну лазівку.
І я повелася. Я щовечора до блиску вимивала кухню. Пилососила величезну вітальню. Прала речі всієї родини: смердючу спортивну форму Тимура, робочі блузки Каріни, нескінченні джинси батька. У свої єдині вихідні я відмивала всі три ванні кімнати в будинку.
Просто вдумайтеся: я заробляла на життя тим, що прибирала чужі номери в готелі, а потім поверталася додому і видраювала інший будинок — просто за привілей платити за проживання в ньому. Шкіра на моїх руках потріскалася і кровоточила. Даринка щовечора старанно ліпила на мої суглоби дитячі пластирі з принцесами, ніби проводила складну хірургічну операцію. Ця дитина була єдиною причиною, чому я взагалі продовжувала дихати і рухатися вперед.
Можливо, ви запитаєте: а де ж була моя бабуся в усьому цьому? До неї ми ще дійдемо. Повірте, вона зіграє ключову роль у цій історії. Але на той момент бабуся Надія жила за понад сто кілометрів від нас, у Житомирі. Мама регулярно телефонувала їй і щебетала, що в мене все просто чудово, що я щаслива жити вдома і ми всі як одна велика дружна родина. Бабуся вірила. Чому б їй не вірити власній доньці? О, моя мати вміла брехати так переконливо, наче їй за це доплачували.
Але настав момент, коли все зламалося.
Це був сірий, сльотавий лютневий четвер. Типова київська зима, коли під ногами місиво з бруду та мокрого снігу. Я відпрацювала подвійну зміну в готелі, забрала Пташку з приватного садочка (за який, звісно ж, платила сама) і приїхала додому.
Зайшовши на кухню, я побачила, що вся родина сидить за великим столом. Вони їли гарячу печеню з м’ясом. Мама не залишила мені порції. І навіть не поставила тарілку. Вона підняла очі від їжі і кинула:
— О, там у холодильнику є залишки з учорашнього, якщо хочеш, розігрій собі щось.