Щоб осягнути весь приголомшливий масштаб батькової заяви, треба спочатку зрозуміти, ким був чоловік на ім’я Джосая. Інші робітники в маєтку називали його Звірюкою. Це був гігант зростом у сім футів, який носив на собі триста фунтів щільних, непохитних м’язів, викуваних цілим життям каторжної праці біля ковадла. Його руки були величезними інструментами творення і руйнування, здатними згинати холодні залізні прути. Його обвітрене, грізне обличчя змушувало впевнених, самовпевнених чоловіків інстинктивно відступати на крок, коли він переступав поріг. Округ відчував перед ним глибокий, первісний страх.
І поневолені робітники, і вільні білі гості обходили його широкою, вкрай обережною дугою. Багаті гості, під’їжджаючи нашою обсадженою дубами алеєю, зупинялися, непомітно вказували пальцями і перешіптувалися. Вони дивувалися його неймовірним розмірам і пліткували, що полковник тримає живого монстра там, внизу, у задушливій спеці кузні. Проте жоден із цих тремтячих пліткарів не знав тієї глибокої істини, яку мені належало відкрити. Джосая мав найніжнішу, найвитонченішу душу, з якою я коли-небудь мала честь зіткнутися.
Був березень. Не минуло й чотирьох тижнів відтоді, як п’яний Вільям Фостер перекреслив моє існування, коли батько викликав мене до свого приватного кабінету, щоб висунути ультиматум. Я переїхала на кріслі через поріг, уже огорнувши своє серце холодною втіхою ізоляції.
— Жоден білий чоловік нашого статусу ніколи не одружиться з тобою, — з жорстокою ясністю констатував батько. Він міряв кроками простір уздовж свого масивного дубового столу, міцно зчепивши руки за спиною. — Це болюча правда нашої ситуації, Елеоноро. Однак ти потребуєш постійного захисту. Тієї миті, коли мене не стане, весь цей маєток за законом перейде до твого кузена Роберта. Ти чудово знаєш, що він за людина. Він ліквідує цю власність, кине тобі жалюгідну стипендію, щоб заспокоїти власну совість, і залишить тебе повністю залежною від вимушеної благодійності далеких родичів, які вже зараз вважають твоє існування прикрою неприємністю.
— Тоді зміни свій заповіт і залиш маєток безпосередньо мені, — заперечила я. Мій голос тремтів від гіркого коктейлю смутку та люті, адже я гостро усвідомлювала, наскільки марною була ця вимога.
— Закони Вірджинії суворо забороняють це, — зітхнув він, глибоко втираючи пальці в скроні. — Жінки не можуть успадковувати майно таким чином, а особливо не… — Він безпорадно вказав на колеса мого крісла; йому не вистачило жорстокості, щоб закінчити думку.
— То що ж ти, заради всього святого, пропонуєш? — з викликом запитала я, відчуваючи, як злі сльози печуть куточки очей.
— Джосая — найсильніший чоловік у цьому маєтку, — сказав батько, припинивши своє нервове ходіння, і подивився мені прямо у вічі. — Він також надзвичайно розумний. Так, я чудово знаю, що він читає вкрадені книги при світлі ліхтаря в сараї. На цій землі мало що відбувається без мого відома. Він здоровий, неймовірно здібний і, як стверджують усі наглядачі, яких я опитував, за своєю природою м’який, незважаючи на його лякаючі розміри. А найголовніше — він не може тебе покинути. Жорстокі закони цього штату зобов’язують його залишатися саме там, де він є. Він захистить тебе від шкоди. Він візьме на себе фізичний тягар догляду за тобою.
Сувора логіка його плану жахала, але в ній крилася залізна, відчайдушна геніальність.
— Ти хоча б спробував спитати його самого? — запитала я, відчуваючи шалений, панічний ритм власного пульсу.
— Ще ні, — визнав батько. — Я був зобов’язаний спочатку поговорити з тобою.
— А якщо я просто відмовлюся?
Батько ніби змарнів у тьмяному, золотистому світлі кабінету.
— Тоді я продовжуватиму виставляти тебе напоказ перед мисливцями за приданим, що погрузли в боргах, і старіючими п’яницями, благаючи про диво. І ми обидва знаємо, що я зазнаю поразки. Коли я опинюся в землі, ти проведеш свої останні десятиліття, гниючи в протяглих пансіонах, повністю у владі незнайомців, які зневажатимуть простір, що ти займаєш.
Він був невблаганно, болісно правий. Я ненавиділа жорстке суспільство, в якому ми жили, я ненавиділа закони, що зв’язували мене, і я глибоко ненавиділа те, що він мав рацію.
— Я можу хоча б поглянути на нього? — попросила я; мої руки тремтіли на латунних колесах. — Чи можу я поговорити з цим чоловіком до того, як ти реалізуєш план, що диктуватиме залишок наших життів?
— Звичайно, — м’яко відповів батько. — Я приведу його до тебе завтра.
Вони привели Джосаю до головного будинку наступного ж ранку. Я з навмисною ретельністю розташувала своє крісло біля високого вікна вітальні, шукаючи крихкої розради в ранковому сонячному світлі, коли почула це. Повільний, важкий, глибоко розмірений ритм кроків луною відбивався від полірованого паркету центрального коридору. Витончена латунна ручка дверей вітальні повернулася, і важке дерево відчинилося. Першим до кімнати увійшов мій батько, його постава була напруженою, а потім у дверному отворі матеріалізувався Джосая.
Йому дійсно довелося скласти свою масивну фігуру навпіл, притиснувши підборіддя до грудей, просто щоб пройти за висотою входу.
Побачивши його зблизька вперше, я зовсім перестала дихати. Цей чоловік був величним монументом чистої, сконцентрованої сили. Це були сім футів суцільних сухожиль і кісток, широкі, важкі плечі, які, здавалося, повністю затьмарили дверний отвір. Його руки, що незграбно звисали вздовж тулуба, були поцятковані хаотичною мапою блідих шрамів від багаторічних опіків у кузні, і виглядали так, ніби могли легко розтерти річкове каміння на порох. Обличчя було обвітреним і порізаним глибокими зморшками, обрамленим густою темною бородою. Увійшовши, його темні очі обережно оглянули розкішну кімнату, оздоблену шовком, ретельно уникаючи мого погляду.
Він зробив один-єдиний крок усередину і зупинився, тримаючи голову злегка похиленою, а свої масивні руки міцно зчепивши спереду біля пояса. Це була глибоко вкорінена, захисна поза поневоленого чоловіка, якого змусили увійти в лякаючий епіцентр хазяйських володінь. Дивлячись, як він стоїть там, огорнутий важкою, задушливою тишею вітальні, я подумала, що жорстоке прізвисько місцевих пліткарів здається моторошно точним. Він виглядав фізично здатним голими руками відірвати ліпнину від стелі.
— Джосає, — сказав батько, розрізаючи важку напругу. — Це моя донька, Елеонора.
Темні очі Джосаї майнули в мій бік на частку секунди, перш ніж одразу ж опуститися назад, щоб продовжити вивчати складне плетіння перського килима.
— Так, сер, — пробурмотів він.