Його голос став абсолютним одкровенням. Я очікувала різкого, скреготливого звуку, але він був глибоким і бездоганно резонуючим, вібруючи напрочуд м’яким, гуркотливим тембром.
— Елеоноро, я детально пояснив Джосаї параметри цієї ситуації, — продовжив мій батько; його тон був жвавим і абсолютно діловим. — Він розуміє, що бере на себе повну відповідальність за твій фізичний догляд.
Я змусила себе заговорити, хоча в горлі нестерпно пересохло, а в моїх словах бриніло слабке, зрадницьке тремтіння.
— Джосає… ти дійсно усвідомлюєш, що пропонує мій батько?
Ще один блискавичний погляд у мій бік.
— Так, міс. Я маю бути вашим чоловіком. Захищати вас. Допомагати вам у щоденних потребах.
— І ти погодився на цю угоду? — натиснула я, злегка подавшись уперед.
Він виглядав щиро спантеличеним, глибоко насупивши брови. Здавалося, сама концепція того, що його особиста згода має якусь реальну вагу, була для нього абсолютно іноземною мовою.
— Полковник повідомив мені, що я повинен, міс.
— Але чи ти цього хочеш?
Прямота запитання явно вразила його. Вперше з моменту перетину порогу він підняв своє важке підборіддя, і його темні очі зустрілися з моїми. Вони мали насичений, глибокий відтінок коричневого і таїли в собі несподівану, щемливу ніжність, яка разюче контрастувала з його лякаючою фізичною архітектурою.
— Я… я не знаю, чого хочу, міс, — відповів він, і його низький голос вирівнявся в тихій кімнаті. — Я поневолений чоловік. Те, чого я хочу, взагалі нікого не цікавить.
Абсолютна, неприкрита чесність його заяви вдарила мене, мов фізичний удар у груди. Це була жорстока, потворна правда, але цілком точна. Поруч з ним мій батько відкашлявся, ніяково переминаючись з ноги на ногу, явно відчуваючи огиду від того відверто емоційного повороту, якого миттєво набула розмова.
— Можливо, вам двом варто поговорити наодинці, — оголосив батько, поспішно задкуючи до коридору. — Я чекатиму в кабінеті.
Він зробив крок назад і міцно зачинив важкі двері. Я залишилася зовсім одна в тихій просторій вітальні з семифутовим поневоленим ковалем, який, згідно з відчайдушними махінаціями мого батька, готувався стати моїм чоловіком.
Жоден із нас не наважувався поворухнутися. Тиша повисла між нами, густа й задушлива, розтягнувшись на те, що здавалося годинами. Єдиним звуком у кімнаті було важке, ритмічне цокання підлогового годинника з червоного дерева в кутку.
— Не хочеш сісти? — нарешті запитала я, вказуючи на витончений старовинний стілець, оббитий блідо-жовтим шовком, прямо навпроти мене.
Джосая подивився на крихкі, тонкі ніжки меблів, потім опустив погляд на власне масивне, важке тіло.
— Я не думаю, що цей стілець витримає мене, міс, — зауважив він зі слабким, глибоко прихованим відтінком сухого гумору.
— Тоді диван, — запропонувала я.
Він перетнув перський килим із напрочуд плавною грацією як для чоловіка таких величезних розмірів. Він сів із надзвичайною обережністю, балансуючи своєю вагою на самому краєчку міцного оксамитового дивана. Навіть сидячи, він повністю височів над моїм кріслом колісним. Його масивні руки важко лежали на колінах. Кожен палець був товстим, немов невеликий кийок, вкритий суцільними мозолями і розмальований білими лініями від старих, пекучих опіків.
— Ви боїтеся мене, міс? — тихо запитав він, зчитуючи напругу в моїй скутій поставі.
— А мала б?
— Ні, міс, — відповів він миттєво, і його темні очі випромінювали палку, незаперечну щирість. — Я б ніколи не завдав вам шкоди. Я присягаюся вам у цьому.
— Тебе називають Звірюкою, — зауважила я, уважно спостерігаючи за його обличчям в очікуванні реакції.
Він здригнувся — ледь помітне, але виразне напруження лінії щелепи.
— Так, міс. Називають. Через мої розміри. Тому що я здаюся лякаючим людям, які мене не знають. Але я не жорстока людина. Я ніколи нікому не шкодив. Не навмисно.
— Але ти міг би, — наполягала я, маючи потребу зішкребти ввічливий шпон і знайти абсолютну правду про чоловіка, що сидів переді мною. — Якби справді захотів.
— Міг би, — визнав він, зустрівши мій погляд прямо, без жодної краплі залякування чи злоби. — Але я б не став. Ні вам. Нікому, хто б цього свідомо не заслужив.
У його погляді було щось глибоко привабливе — складна суміш глибокого смутку, втомленої покірності та тихої, непохитної гідності, яка вщент розбивала його страхітливий зовнішній вигляд. Саме в ту мить моя внутрішня рішучість зміцніла. Я прийняла рішення.
— Джосає, я хочу бути з тобою абсолютно чесною, — сказала я, міцно зчепивши руки на колінах, щоб приховати їхнє тремтіння. — Я бажаю цієї угоди не більше, ніж, імовірно, ти. Мій батько просто не має інших варіантів. Наше суспільство вважає мене зіпсованою і непридатною для шлюбу. Він твердо вірить, що ти — єдине життєздатне рішення, щоб уберегти мене від гниття в притулку для бідних, коли він помре. Але якщо ми справді збираємося йти цим шляхом, мені потрібно точно знати, хто ти. Ти небезпечна людина?
— Ні, міс.
— Ти жорстокий?
— Ні, міс.
— Ти коли-небудь завдаси мені болю?
— Ніколи, міс, — заприсягнувся він, і його низький голос був сповнений абсолютної, непохитної переконаності. — Обіцяю вам усім, що я вважаю святим у цьому світі.