Моє власне ім’я, вимовлене його глибоким, гуркотливим голосом, прозвучало як насичений музичний акорд.
— Тоді ти теж маєш дещо знати, — сказав Джосая. Він випростався, розправивши свої масивні плечі, і подивився мені прямо в очі. — Я не вважаю, що ти непридатна для шлюбу. Я думаю, що кожен із тих дванадцяти чоловіків, які прийшли сюди і відкинули тебе, були абсолютними, сліпими дурнями. Будь-який чоловік, який не може розгледіти за дерев’яним кріслом блискучу, живу людину, що сидить у ньому, не заслуговує на жодну мить твого часу.
Я зовсім перестала дихати. Це були, без тіні сумніву, найдобріші, найбільш життєствердні слова, які будь-яка людина говорила мені за останні чотири болісні роки.
— Ти зробиш це? — запитала я; мій голос ледь долинав через простір між нами. — Ти погодишся на батьків план?
— Так, — відповів він без жодної секунди вагань. — Я буду захищати тебе. Я піклуватимуся про твої потреби. І я буду кожного божого дня намагатися бути тебе гідним. Я спробую зробити це життя стерпним для нас обох.
Я простягнула свою тремтячу руку. Він повільно простягнув свою, і ми скріпили нашу неможливу, жахливу угоду. Його величезна, шорстка долоня повністю поглинула мою, але його дотик був неймовірно теплим і напрочуд, дивовижно ніжним.
Раптом, дивлячись у його очі, радикальне, лякаюче рішення мого батька здалося трохи менш неможливим.
Наша безпрецедентна угода офіційно набула чинності першого квітня 1856 року. Звісно, жодного формального, законного весілля не було. Жорсткі закони штату суворо забороняли поневоленим людям одружуватися, а навколишнє біле суспільство з радістю спалило б наш розлогий маєток дотла, перш ніж визнало б союз між донькою полковника Вітмора та чорношкірим робітником. Натомість мій батько організував тиху, вкрай неортодоксальну передачу повноважень у великій головній залі.
Він скликав усю прислугу — покоївок у їхніх накрохмалених фартухах, кухарів, садівників — і постав перед ними в суворій, непохитній позі. Він відкрив важку родинну Біблію з латунними застібками, його голос луною відбивався від високих гіпсових стель, і зачитав уривки віршів, покликані закликати до обов’язку та покори. Закривши книгу, він офіційно оголосив, що відтепер Джосая несе повну, безповоротну відповідальність за мій фізичний догляд.
— У питаннях добробуту Елеонори він наділений моєю абсолютною владою, — наказав батько зібраній прислузі тоном, що не терпів жодних заперечень чи вагань. — Ви ставитиметеся до нього з повагою, якої вимагає його нове становище.
Для Джосаї негайно підготували житлове приміщення. Воно було розташоване поруч із моєю власною просторою спальнею і з’єднувалося внутрішніми дверима, хоча й було чітко відокремлене. Це була безнадійно тонка ілюзія пристойності, відчайдушна спроба задовольнити ті примари південних традицій, за які мій батько все ще чіплявся.
Джосая переніс свої мізерні пожитки з тісного, холодного житла, яке він знав, у розкіш головного будинку. Коли я дивилася, як він розпаковує речі, моє серце розривалося. Він мав жалюгідно мало: кілька грубих домотканих сорочок, жменьку пошарпаних, відчайдушно улюблених книг, які він роками потайки збирав, і важкий набір вкритих кіптявою інструментів, принесених із кузні.
Ті перші тижні були делікатним, до болю незграбним танцем між двома людьми, кинутими в неможливу близькість. Ми були, по суті, абсолютно незнайомими людьми, які намагалися орієнтуватися в реальності, що не мала історичних прецедентів. Я була південною леді, цілком звиклою до делікатного, вмілого дотику служниць. А він був чоловіком, звиклим до жорстокої, виснажливої праці на полях та інтенсивної спеки біля ковадла. І раптом цей височенний гігант став людиною, яка несла повну відповідальність за найуразливіші, найприватніші завдання мого повсякденного існування.
Щоранку він допомагав мені одягатися, справляючись зі складними ґудзиками та делікатними тканинами з напруженою, лякливою зосередженістю. Він підіймав мене на свої масивні руки, легко переносячи, коли колеса мого крісла грузли в густій весняній багнюці, або коли парадні сходи виявлялися нездоланними. Він допомагав мені з глибоко особистими потребами, які я ніколи, навіть у своїх найпохмуріших, найпотаємніших кошмарах, не уявляла, що обговорюватиму з будь-яким чоловіком, не кажучи вже про того, кого ледве знала.
Проте Джосая підходив до кожного свого обов’язку з надзвичайною, захопливою ніжністю, яка постійно викликала сльози на моїх очах. Щоразу, коли місцевість вимагала, щоб він фізично ніс мене, він незмінно зупинявся, чекаючи мого прямого, усного дозволу, перш ніж потягнутися до мене. Застібаючи нескінченний ряд ґудзиків на спинці моїх повсякденних суконь, він тримав свої темні очі ввічливо і твердо відведеними, зосереджуючи всю свою увагу виключно на механіці процесу. У ті моменти, коли я потребувала допомоги у глибоко особистих справах, він люто охороняв мою гідність, виступаючи живим щитом проти неминучого приниження, що ніс мій параліч.
— Я знаю, наскільки це жахливо незручно для тебе, — сказала я йому одного дощового, похмурого ранку, коли розчарування через моє зламане тіло нарешті вилилося гарячими сльозами. — Я знаю, що ти ніколи не обирав такого життя, Джосає.
— Як і ти, Елеоноро, — просто відповів він, і його низький голос пролунав заспокійливим гуркотом у тихій кімнаті.
Він стояв на колінах на закордонному килимі, методично реорганізовуючи мою велику книжкову шафу з червоного дерева. Кілька днів тому я побіжно, майже не задумуючись, згадала про бажання розставити томи в алфавітному порядку за прізвищами авторів. Він негайно сприйняв це як особисту місію, поводячись із тендітними книжками у шкіряних палітурках так, ніби вони були зроблені з крученого скла та сусального золота.
— Але нам якось вдається з цим справлятися, — невпевнено сказала я, витираючи сльозу зі щоки.
— Справді?
Він призупинив своє ретельне сортування і знизу вгору подивився на мене. Стоячи на колінах серед розкладеної літератури, його величезна, лякаюча фігура чомусь здавалася абсолютно безпечною.
— Елеоноро, — почав він, і його голос перейшов на хрипкий шепіт, — з тієї самої миті, як я зробив свій перший вдих, я юридично класифікуюся як власність. Я виконував пекельну працю в сліпучу літню спеку, яка легко зупинила б серця більшості чоловіків. Я відчував жорстокі укуси батога на своїй шкірі за помилки, яких навіть не робив.
Він важко ковтнув, спогади відкинули темну тінь на його риси обличчя.
— Мене силоміць розлучили з власною матір’ю, коли я був дитиною. Зі мною все життя поводилися як із тягловою твариною, якакимось дивом навчилася розмовляти англійською. — Він широко обвів рукою затишне, гарно обставлене тепло моєї спальні. — Жити тут… піклуватися про жінку, яка справді дивиться на мене і бачить людину, мати вільний, безкарний доступ до книг і щирого спілкування… це не є труднощами.
— Але ти все одно поневолений, — м’яко нагадала я, і моє серце нестерпно защеміло від трагічної реальності його слів.
— Так, — погодився він, обережно беручи до рук тонкий томик поезії. — Але, чесно кажучи, я краще був би рабом прямо тут, у цій конкретній кімнаті з тобою, ніж вільним, але абсолютно самотнім десь-інде. — Він із тихим стукотом поставив книгу на полицю, а потім знову подивився на мене. — Це неправильно з мого боку так казати?
— Я так не думаю, — прошепотіла я під м’який стукіт дощу по склу. — Мені здається, це просто щира правда.
Чого я не сказала йому тієї миті — в чому мені було занадто страшно зізнатися навіть самій собі — так це того, що я починала відчувати щось абсолютно безпрецедентне. Щось глибоке і небезпечно сильне пускало коріння в моїх грудях.
До кінця квітня ми успішно втягнулися в комфортний, глибоко передбачуваний ритм. Рано-вранці Джосая допомагав мені зібратися і зносив мене широкими парадними сходами до їдальні на тихий сніданок. Потім він повертався до напруженого, ревучого жару кузні, а я зручно влаштовувалася у вітальні, ведучи складні фінансові бухгалтерські книги маєтку та підбиваючи домашні рахунки. Пізно вдень він ретельно змивав важку кіптяву, перевдягався в чисту сорочку і повертався до головного будинку, щоб ми могли провести наші вечірні години разом.
Часто я котила своє крісло втрамбованою ґрунтовою стежкою до кузні просто для того, щоб подивитися, як він працює. Я була абсолютно зачарована брутальною, беззаперечною поезією його рухів — тим, як він майстерно керував відкритим вогнем і грубою силою, щоб перетворити жорстке залізо на щось елегантне і функціональне. В інші, спокійніші дні, він сидів у величезній бібліотеці полковника і читав мені вголос. Його навички читання значно покращилися; завдяки необмеженому доступу до великої колекції мого батька та моєму терплячому щоденному навчанню його словниковий запас розквітнув у щось прекрасне та складне.
Наші вечори були повністю поглинуті розмовами. Ми говорили абсолютно про все на світі. Він розповідав про своє дитинство на далекій, розлогій тютюновій плантації та про болючий спогад про те, як його матір продали до Джорджії, коли йому було лише десять років. Він зізнавався у своїх ретельно прихованих, небезпечних мріях про свободу — мріях, які завжди здавалися недосяжними. Натомість я ділилася з ним своїм власним глибоким горем.