Його щирість була відчутною силою в кімнаті; він вірив кожному висловленому складу.
— Тоді в мене є до тебе ще одне запитання, — сказала я, навмисно знизивши голос, щоб він не долинув за важкі двері. — Ти вмієш читати?
Це питання його відверто шокувало. Гострий, беззаперечний спалах справжнього жаху перетнув його обвітрені риси обличчя. Читання було суворо, під загрозою насильства, заборонено поневоленим людям у штаті Вірджинія; це був злочин, за який часто карали батогом.
Він завагався, і його очі швидко просканували моє обличчя в пошуках будь-яких ознак пастки чи жорстокого жарту. Після довгої, болісно напруженої паузи він відповів хрипким напівпошепки:
— Так, міс. Я навчився сам. Я знаю, що це суворо заборонено законом, але я просто не міг зупинитися. Книги… це двері в місця, куди, як я знаю, я ніколи фізично не зможу потрапити.
— Що ти читаєш? — запитала я, повністю зачарована цим відкриттям.
— Будь-які викинуті клаптики, які мені вдається знайти. Старі, забуті газети. Іноді справжні книги, які я примудряюся потайки позичити. Я читаю дуже повільно. Я не вчився правильно, формально. Але я читаю.
— Ти коли-небудь читав Шекспіра?
Його очі розширилися від повного, неприхованого подиву.
— Так, міс. На полиці в бібліотеці плантації стоїть один старий, дуже запорошений примірник, до якого, здається, ніхто ніколи не торкається. Я читав його пізно вночі, при світлі однієї-єдиної свічки, коли весь маєток міцно спить.
— Які п’єси? — натиснула я, нахилившись ближче, геть забувши про страх, що охопив мене всього кілька хвилин тому.
— “Гамлет”, — продекламував він, і раптова, яскрава іскра життя спалахнула в його темних очах. — “Ромео і Джульєтта”. “Буря”. — Його низький голос почав набирати ентузіазму і ритмічності, незважаючи на очевидну потребу в обережності. — “Буря” — моя найулюбленіша. Просперо, який контролює весь острів за допомогою своєї магії. Аріель, що відчайдушно жадає свободи. Калібан… Калібан, з яким поводяться як із жахливим, безмозким монстром, але, можливо, тільки можливо, він більш фундаментально людяний, ніж будь-хто інший на тому острові.
Він раптово замовк, стиснувши щелепи, виглядаючи вкрай наляканим власною раптовою сміливістю.
— Вибачте, міс. Я говорю занадто вільно.
— Ні, — м’яко сказала я. І з глибоким здивуванням зрозуміла, що мої щоки болять. Я посміхалася. Це був перший раз, коли я щиро посміхнулася за останні місяці. — Продовжуй, Джосає. Розкажи мені все, що ти думаєш про Калібана.
І тоді в центрі тієї залитої сонцем вітальні розгорнулося щось справді надзвичайне. Джосая, масивний, лякаючий робітник, якого весь округ зневажливо називав Звірюкою, почав аналізувати єлизаветинську літературу. Він говорив з таким емоційним інтелектом і приголомшливою глибиною розуміння, які легко присоромили б університетських професорів.
— Калібана постійно називають монстром, — пояснював Джосая, і його масивні, вкриті шрамами руки жестами підкреслювали думки. — Але Шекспір чітко показує нам, що його було поневолено. Його дім, сам його острів, у нього жорстоко відібрали. Магію його матері недбало відкинули як зло. Просперо називає його дикуном, але саме Просперо вторгся на острів і заявив про своє абсолютне, беззаперечне право власності на все, що там є, включно з самим Калібаном. То хто ж, власне, є справжнім монстром у цій історії?
— Ти сприймаєш Калібана як фігуру, що викликає глибоке співчуття, — зауважила я, повністю захоплена його розумом.
— Я сприймаю Калібана як людину, — м’яко виправив Джосая, і його голос знизився на октаву. — З ним поводяться як із кимось значно меншим за людину, це безперечно. Але він все одно людина. — Він замовк, і його погляд помандрував крізь високе вікно до розлогих, ідеально доглянутих газонів маєтку Вітморів. — Як…
— Як поневолені люди, — закінчила я за нього ледь чутним пошепки.
— Так, міс.
Ми залишалися в тій вітальні й розмовляли дві години поспіль. Ми обговорювали нюанси творчості Шекспіра, складну природу людства, вагу філософії та величезний, п’янкий світ ідей, надійно замкнений на друкованих сторінках. Джосая був повністю самоучкою, а отже, його формальні знання мали прогалини, але його розум був напрочуд гострим. Його відчайдушний, голодний потяг до навчання був відчутною, живою силою в кімнаті. Поки ми розмовляли, останні залишки мого страху остаточно розчинилися в повітрі.
Чоловік, що сидів прямо навпроти мене, не був звірюкою. Він був неймовірно розумною, напрочуд ніжною і глибоко мислячою людиною, трагічно ув’язненою у фізичній формі, на яку наше суспільство дивилося і негайно визнавало жахливою.
— Джосає, — нарешті озвалася я, коли підлоговий годинник пробив рівну годину. — Якщо ми справді збираємося піти на це, я хочу, щоб ти знав одну річ просто зараз. Я не вважаю тебе звірюкою. Я не думаю, що ти монстр. Я вважаю, що ти по суті хороша людина, загнана в неможливу, болісну ситуацію. — Я опустила погляд на неживу вагу своїх ніг. — Точнісінько як і я.
Його темні очі раптом наповнилися важкими, незроненими сльозами. Він важко ковтнув, емоції явно здавили йому горло.
— Дякую, міс.
— Називай мене Елеонорою, — наполягла я. — Коли ми в безпеці за зачиненими дверима, коли ми абсолютно самі, ти повинен називати мене Елеонорою.
— Мені не слід цього робити, міс, — видихнув він, повільно хитаючи головою. — Це не вважатиметься пристойним.
— У цій ситуації немає абсолютно нічого пристойного, — зауважила я, і кривоуста, щира посмішка торкнулася моїх губ. — Якщо нам судилося стати чоловіком і дружиною, або чим би не була ця химерна, безпрецедентна угода насправді, ти повинен називати мене на ім’я.
Він повільно кивнув; його розум явно обробляв цей монументальний зсув у нашій динаміці.
— Елеонора.