Моє серце зробило шалений, лякаючий стрибок під ребрами.
— Джосає…
Він негайно відвів погляд, і темна тінь сорому промайнула на його обвітреному обличчі.
— Мені шкода. Будь ласка, пробачте мені. Я ніколи не повинен був говорити з вами так вільно.
— Ні, — скомандувала я, схопившись за латунні колеса крісла і фізично підкотившись ближче до місця, де він сидів. — Подивися на мене. Скажи це ще раз.
Він повільно підняв очі, і чиста, неприхована емоція, що плавала в їхніх темних глибинах, повністю перехопила мені подих.
— Ти була прекрасною. Ти є прекрасною. Ти завжди була прекрасною, Елеоноро. Це крісло з червоного дерева не змінює в цьому абсолютно нічого. Ноги, які не працюють, не применшують цього. Ти надзвичайно розумна, ти безмежно добра, і ти, без сумніву, найсміливіша людина, яку я знаю. І так, фізично ти також прекрасна.
Його низький голос почав ставати палким, вібруючи раптовим, захисним гнівом, який пустив трепет уздовж мого хребта.
— Ті дванадцять чоловіків, які приходили в цей дім і відкинули тебе, були сліпими, пихатими ідіотами. Вони опустили очі, побачили дерев’яне крісло і одразу ж припинили дивитися далі. Вони так і не побачили справжню тебе. Вони не побачили геніальну жінку, яка самотужки вивчила грецьку мову просто тому, що хотіла вивчити її. Вони не побачили жінку, яка читає складну філософію задля суцільного задоволення. Вони не побачили жінку, яка навчилася згинати залізо голими руками, незважаючи на розтрощену спину. Вони не побачили нічого з цього, Елеоноро, тому що просто не хотіли цього бачити.
Я простягнула руку, яка злегка тремтіла в просторі між нами, і взяла його долоню. Його величезна, груба, вкрита шрамами рука — та сама рука, яка щодня без зусиль орудувала важким ковальським молотом — огорнула мою так, ніби мої пальці були виліплені з цукрової вати.
— Ти бачиш мене, Джосає? — прошепотіла я.
— Так, — відповів він, стиснувши руку ще трохи міцніше, наче прикріплюючи мене до землі. — Я бачу всю тебе. І ти найпрекрасніша людина, яку я коли-небудь знав.
Неможливі слова вирвалися з мене швидше, ніж логіка, страх або покоління південних правил пристойності встигли збудувати стіну, щоб зупинити їх.
— Здається, я закохуюсь у тебе.
Тиша, що настала після мого зізнання, була абсолютно оглушливою.
Це була важка, задушлива тиша, густа від жахливої ваги неймовірно небезпечних слів, які я щойно вимовила вголос. Багата біла жінка з класу плантаторів і поневолений чорношкірий чоловік у самому серці Вірджинії. Нас розділяла нездоланна прірва жорстоких законів, соціальних мандатів і жорстоких традицій, які диктували, що подібне почуття — це не просто непристойність, а злочин, який вимагає тотального знищення. У нашому суспільстві просто не було місця для того, що я відчувала.
— Елеоноро, — нарешті видихнув він, і його голос став хрипким від раптової, задушливої паніки. Він м’яко, але твердо вирвав свою руку з моєї. — Ти не можеш. Ми не можемо. Якби хтось у цьому будинку бодай запідозрив, вони б… вони б…
— Вони б що? — з викликом запитала я, відмовляючись дозволити йому відступити за важкі стіни свого страху. — Ми вже живемо разом. Мій батько вже віддав мене тобі. Яка взагалі різниця, якщо я тебе кохаю?
— Різниця полягає в безпеці, — благав він, нахилившись уперед на дивані; його очі відчайдушно шукали мої. — Твоя безпека. Моя безпека. Якщо люди думатимуть, що ця химерна домовленість народжена виключно з обов’язку і зобов’язань, вони можуть закрити на це очі. Але якщо вони вирішать, що це народжене з прихильності? Зі справжнього кохання? — Він похитав своєю великою головою у скутому, глибоко наляканому русі. — Вони спалять цей будинок дотла, тільки щоб покарати нас.
— Мені байдуже, що думають люди, — палко сказала я.
Я потягнулася вгору, повністю ігноруючи його спробу відсторонитися від мене, і ніжно обхопила його бородату щоку долонею. Я відчула, як у нього перехопило подих від шокуючої інтимності цього дотику.
— Мене хвилює те, що відчуваю я, — продовжила я; мій голос був напрочуд рівним, незважаючи на шалене серцебиття. — А я відчуваю кохання. Уперше за всі свої двадцять два роки на цій землі я відчуваю, що хтось справді мене бачить. По-справжньому, істинно бачить мене. Ти не бачиш крісла з червоного дерева, Джосає. Ти не бачиш інвалідності, чи тягаря, чи жалюгідної старої діви. Ти бачиш Елеонору.
— А я бачу Джосаю, — прошепотіла я, ледь помітно погладжуючи великим пальцем його високу вилицю. — Не раба. Не лякаючу звірюку з кузні. Я бачу геніального чоловіка, який читає поезію в темряві, який створює прекрасні речі з необробленого заліза і який ставиться до мене з більшою щирою добротою, ніж будь-який вільний чоловік коли-небудь.
— Якби твій батько дізнався… — почав він, і його масивна фігура злегка затремтіла під моїм дотиком.
— Мій батько це влаштував, — перебила я, розрізаючи його вагання. — Він свідомо звів нас разом у цій кімнаті. Все, що відбувається між нами, є частково його відповідальністю. Але Джосає… — Я нахилилася в кріслі так далеко вперед, наскільки дозволяв мій негнучкий хребет, скорочуючи фізичну відстань між нами. — Я зрозумію, якщо ти не відчуваєш того самого. Я розумію, що це неймовірно складно і страшенно небезпечно. Можливо, ти думаєш, що я просто самотня, розгублена жінка, яка відчайдушно хапається за першу-ліпшу виявлену до неї доброту. Якщо це так, скажи мені. Але мені було потрібно, щоб ти знав абсолютну правду.
Він сидів абсолютно нерухомо так довго, що холодний, важкий вузол жаху почав формуватися в мене під ложечкою. Я думала, що все зіпсувала. Я думала, що безповоротно зруйнувала те прекрасне, крихке святилище, яке ми так ретельно будували разом.
Потім одна-єдина сльоза скотилася з його темних вій і проклала шлях у бороду.
— Я кохаю тебе з нашої першої справжньої розмови у вітальні, — сказав він; слова вирвалися з нього так, ніби нарешті прорвало важку дамбу. — Коли ти запитала мене про Шекспіра і справді вислухала мою відповідь. Коли ти поставилася до мене так, ніби думки в моїй голові справді мали значення. Я кохав тебе кожного божого дня з того часу, Елеоноро. Просто я ніколи, у своїх найсміливіших, найбільш неможливих мріях не думав, що мені дозволять вимовити це вголос.
— Скажи це зараз, — благала я його, і мій зір швидко затуманювався від гарячих сліз.
— Я тебе кохаю.
Він нахилився, долаючи неможливу прірву між своєю велетенською статурою і моїм кріслом колісним, і ми поцілувалися. Це був мій найперший поцілунок, який стався у віці двадцяти двох років. Я розділила його з чоловіком, який, за правилами суспільства, не мав би навіть існувати зі мною в одній площині; розділила в затіненій, вологій бібліотеці, оточеній поколіннями книжок, які б одностайно засудили те, що ми робили.
Це була абсолютна досконалість.
Але досконалі речі рідко виживають у Вірджинії 1856 року. Не для таких людей, як ми.