Протягом наступних п’яти місяців ми з Джосаєю жили в крихкій, прекрасній бульбашці вкраденого щастя. Ми були скрупульозно, одержимо обережними. Ми ніколи не виявляли на публіці ані найменшого натяку на почуття, бездоганно підтримуючи жорсткий фасад покірної скаліченої підопічної та її призначеного, стоїчного захисника. Якщо прислуга й помічала щось недобре в наших поглядах, вони міцно тримали язика за зубами.
Мій батько або не помічав змін, або ж активно, свідомо вирішив дивитися в інший бік. Він бачив лише ті практичні результати, на які так відчайдушно сподівався: я стала помітно щасливішою, колір мого обличчя значно покращився, а Джосая був невпинно, бездоганно уважним до моїх щоденних потреб. Угода була, на папері, приголомшливим успіхом. Батько не ставив абсолютно жодних запитань про ті довгі години, які ми проводили зовсім самі в бібліотеці, чи про те, як темні очі Джосаї м’якшали, коли я заходила до кімнати, чи про щирі, осяйні посмішки, які я дарувала, коли він зносив мене широкими сходами.
За ці п’ять швидкоплинних місяців ми збудували ціле, сповнене життям спільне буття. Я продовжувала працювати в кузні, верхня частина мого тіла ставала помітно сильнішою, коли я під його пильним наглядом створювала дедалі складніші залізні вироби. Він продовжував ненаситно читати, поглинаючи історію, літературу та філософію з височезних полиць полковника.
Ми проводили наші вечори в нескінченних розмовах про неможливі мрії — теоретичний світ, де ми могли б відкрито йти разом публічною вулицею, життя, де він би законно володів власною працею і власною долею. Ми відкрито визнавали абсолютну, нищівну неможливість цих мрій, але знаходили глибоку, живильну радість у теперішньому моменті, свідомо ігноруючи жахливу невизначеність нашого майбутнього.
І так, коли нещадна літня спека змінилася бадьорою осінньою прохолодою, ми стали близькими. Я не оголюватиму глибоко особисті деталі того, що відбувається між двома палко закоханими людьми, але скажу одне: Джосая підійшов до нашої фізичної близькості так само, як і до всього іншого, що стосувалося догляду за мною. З надзвичайною, захопливою ніжністю. З постійною, лагідною турботою про мій фізичний комфорт. З глибоким благоговінням, яке змушувало мене відчувати себе цілком коханою та обожнюваною, а не використаною, обтяженою чи такою, що викликає жалість.
До жовтня ми успішно побудували наш власний приватний всесвіт усередині задушливого, неможливого простору, в який нас жорстоко загнало південне суспільство. Ми були щасливі так, як жоден з нас ніколи не міг і уявити.
А потім настала зима. І все розлетілося на друзки.
Було 15 грудня 1856 року. За масивними стінами маєтку різкий, виючий вітер стрясав високі вікна бібліотеки. Ми з Джосаєю надійно сховалися біля палаючого каміна, міцно зачинивши важкі подвійні двері від холоду коридору. Ми повністю розчинилися одне в одному, цілком поглинені ніжним, тривалим поцілунком, огорнуті дурною, безрозсудною свободою двох людей, які щиро вірили, що вони абсолютно одні.
Ми так і не почули кроків важких шкіряних чобіт батька по товстих килимах у коридорі. Ми не почули, як повернулася латунна клямка.
— Елеоноро.
Його голос був чистим, безкомпромісним льодом. Він розрізав густе тепло кімнати, немов фізичне лезо.
Ми миттєво відсахнулися одне від одного, наші обличчя спалахнули раптовим, задушливим жаром, коли глибокий жах охопив кімнату. Мої руки інстинктивно вчепилися в латунні колеса крісла, кісточки пальців побіліли, як кістка. Батько стояв на порозі абсолютно заціпенілий, його рука все ще міцно стискала латунну ручку. Його обличчя було жахливим полотном, на якому стрімко змінювалися глибокий шок, наростаюча шалена лють і щось інше — глибоке, складне відчуття зради, яке я не могла повністю розплутати в ту жахливу мить.
— Батьку, — ахнула я, слово боляче дряпнуло горло. — Я можу все пояснити.
— Ти закохана в нього.
Це не прозвучало як запитання. Це було темне, важке, незаперечне звинувачення, яке, здавалося, висмоктало весь кисень, що залишився в бібліотеці.
Джосая миттєво впав на коліна прямо на хитромудрий візерунок перського килима. Він схилив свою масивну голову, його широкі плечі нестримно тремтіли під бавовняною сорочкою.
— Сер, благаю, — заблагав Джосая; його низький голос був наповнений абсолютною, непідробною панікою. — Це повністю моя провина. Я ніколи не повинен був дозволяти…
— Замовкни, Джосає, — різко обірвав батько. Його голос був небезпечно тихим і нервово, лякаюче спокійним. Він навіть не зволив подивитися на чоловіка, що стояв на колінах; його лютий, непохитний погляд був міцно прикутий до мене. — Елеоноро. Це правда? Ти справді закохана в цього раба?
Я могла б збрехати. Кожен базовий людський інстинкт самозбереження несамовито кричав мені зробити саме це. Я могла б крізь сльози заявити, що Джосая силоміць нав’язав мені свої почуття, що я була лише безпорадною, паралізованою жертвою його непереборної грубої сили. Це миттєво врятувало б мою репутацію. І це прирекло б чоловіка, якого я кохала, на невимовну жорстокість і швидку, насильницьку смерть ще до заходу сонця.
Я підняла підборіддя, змусивши свій хребет випростатися об дерев’яну спинку крісла.
— Так. Я кохаю його. А він кохає мене.
Мій батько відсахнувся назад, ніби я фізично вдарила його по обличчю.
— І перш ніж ти наважишся погрожувати йому, — продовжила я; мій голос набував відчайдушної, безрозсудної сили, — знай, що це було цілком взаємно. Насправді, саме я ініціювала наш перший поцілунок. Я активно прагнула цих стосунків. Якщо ти збираєшся покарати хоч одну душу в цій кімнаті, ти покараєш мене.
На обличчі батька промайнула жахлива послідовність оголених емоцій. Сліпа, аристократична лють. Повна, фундаментальна недовіра. Нудотне, глибоке замішання. Він пильно дивився на мене, потім зиркнув униз, на схилену голову Джосаї; важка тиша розтяглася настільки, що я думала, що просто розлечуся на друзки.
Нарешті мій батько заговорив.
— Джосає. Повертайся до своєї кімнати. Негайно. Не виходь звідти, доки я за тобою не пошлю.
Джосая завагався; його відданість боролася з жахом, він підвів погляд на мене, сповнений чистим, неприкритим стражданням.
— Сер…
— Зараз же! — проревів мій батько; від раптової, шаленої гучності затряслися кришталеві підвіски на люстрі.
Джосая підхопився на ноги і швидко вибіг з бібліотеки, кинувши на мене останній, переляканий погляд, перш ніж важкі дубові двері глухо зачинилися. Я залишилася зовсім одна з розлюченим господарем маєтку. Те, що відбулося далі, те, що сказав мій батько в напруженій атмосфері тієї кімнати, назавжди змінило траєкторію моєї реальності. Але все сталося зовсім не так, як я готувалася.
— Ти хоч трохи починаєш осягати весь масштаб того, що ти накоїла? — запитав мій батько; його голос знову впав до смертоносного шепоту, коли він перетнув кімнату в моєму напрямку.
— Я закохалася в глибоко порядного чоловіка, який ставиться до мене з повагою і щирою добротою, на які я заслуговую, — відповіла я, вчепившись у підлокітники, щоб не втратити рівновагу.
— Ти закохалася у власність, Елеоноро! У раба! — Він з силою вдарив відкритою долонею по читальному столу, так що скляні лампи підстрибнули й заторохтіли. — Якщо про це стане відомо — якщо хоч уривчастий шепіт про це вийде за межі цього маєтку — ти будеш зруйнована без будь-якої надії на порятунок. Скажуть, що ти зовсім збожеволіла. Назвуть тебе дефективною. Збоченкою.
— Вони й так кажуть, що я зіпсована! — огризнулася я; гарячі сльози давно похованого гніву нарешті покотилися моїми щоками. — Вони вже кажуть, що я — величезний тягар, монстр, непридатна для шлюбу потвора! Яка взагалі різниця?
— Різниця в твоєму постійному захисті! — прокричав він у відповідь; його обличчя налилося глибоким, небезпечним багрянцем. — Я віддав тебе Джосаї, щоб він фізично тебе захищав, а не… не для цього! Я відчайдушно намагався врятувати твоє майбутнє!
— Тоді ти взагалі не повинен був зводити нас разом! — тепер я вже кричала, і все пригнічене розчарування й болісний біль від чотирнадцяти років паралічу виривалися з мене раптовим, нестримним потоком. — Ти ніколи не повинен був віддавати мене комусь такому розумному, такому доброму і неймовірно ніжному, якщо не хотів, щоб я в нього закохалася! Чого ти, заради всього святого, очікував?
— Я очікував, що ти будеш у безпеці, а не в епіцентрі скандалу!
— Я в безпеці! Я зараз у більшій безпеці, ніж будь-коли за все своє життя! Джосая радше помре, ніж дозволить комусь зачепити хоч волосину на моїй голові.
— А що станеться, коли я помру, Елеоноро? — вимогливо запитав батько, важко нахилившись над моїм кріслом; гнів змінився відчайдушною панікою. — Коли маєток за законом перейде до твого кузена Роберта? Ти щиро віриш, що Роберт дозволить тобі тримати поневоленого чоловіка? Він продасть Джосаю на жорстоку цукрову плантацію того ж дня, як мене опустять у землю, а тебе запроторить у якийсь жалюгідний державний заклад, тільки б остаточно позбутися ганьби.
— Тоді звільни його! — благала я, люто вчепившись у рукав батькового важкого вовняного пальта. — Звільни Джосаю прямо зараз. Дозволь нам поїхати. Ми поїдемо на Північ. Ми…