— Північ — це не якась чарівна, осяйна земля обітована, Елеоноро, — різко обірвав батько, вириваючи руку з моєї хватки. — Багата біла жінка, що подорожує пліч-о-пліч із чорношкірим чоловіком, колишнім рабом чи ні, стикатиметься з жорстокими, неприхованими упередженнями на кожному кроці. Думаєш, твоє життя в цьому кріслі зараз важке? Спробуй вижити в цій країні як міжрасова пара.
— Мені байдуже!
— А мені — ні! — проревів батько, його голос зірвався від величезної ваги його страху. — Я твій батько! Я витратив усе твоє життя, від того жахливого дня, як тобі зламали хребет, відчайдушно намагаючись захистити тебе від жорстокого світу! І я абсолютно не збираюся стояти тут і дивитися, як ти наосліп кидаєшся в ситуацію, яка в підсумку тебе знищить.
— Життя без Джосаї знищить мене, — прошепотіла я; адреналін раптом покинув мене, залишивши по собі лише порожній, руйнівний біль у грудях. — Хіба ти не розумієш? Вперше з того часу, як мені виповнилося вісім років, я насправді щаслива. Мене глибоко, безмежно кохають. Мене цінують за те, якою я є жінкою, а не відкидають через те, чого мої мертві ноги робити не можуть. І ти хочеш відібрати це в мене лише тому, що суспільство Вірджинії вважає це непристойним.
Батько раптово перестав міряти кімнату кроками. Він довго дивився на мене; шалена енергія повільно залишала його поставу, і тепер він виглядав неймовірно кволим та виснаженим. Він важко опустився в шкіряне крісло для читання навпроти мене, раптом виглядаючи на всі свої п’ятдесят шість років.
— Що ти хочеш, щоб я зробив, Елеоноро? — запитав він, потираючи очі тремтячими, постарілими руками. — Благословив це? Прийняв?
— Я хочу, щоб ти зрозумів, що я його кохаю, — м’яко сказала я, мій голос ледь перекривав тріск вогню. — Що він кохає мене. І які б дії ти не вирішив сьогодні вчинити, цей фундаментальний факт ніколи не зміниться.
Між нами повисла напружена, важка тиша. Надворі грудневий вітер несамовито завивав, б’ючись об шибки. Десь глибоко в розлогому будинку Джосая був замкнений у своїй кімнаті, чекаючи в абсолютній агонії, щоб дізнатися, чи його висічуть батогом, чи продадуть, чи вб’ють.
Нарешті батько заговорив, і його слова пробрали мене до самих кісток.
— Я міг би його продати, — тихо сказав батько, порожнім поглядом вдивляючись у мостини. — Я міг би відправити його на Глибокий Південь завтра вранці. Зробити так, щоб ти абсолютно точно більше ніколи його не побачила.
Моя кров перетворилася на лід.
— Батьку, будь ласка…
Він підняв руку, миттєво зупинивши моє благання.
— Я міг би його продати. Це було б правильне, очікуване, типово південне вирішення всього цього безладу. Розлучити вас обох. Зробити вигляд, що цієї аберації ніколи не було. Знайти для тебе якийсь інший тихий, задушливий варіант, щоб тримати тебе в безпеці.
— Будь ласка, не треба, — заридала я, закривши обличчя руками, щоб приховати свій абсолютний відчай.
— Але я не буду.
Я опустила руки, подих боляче перехопило в горлі. Надія, неймовірно крихка і до жаху лякаюча, спалахнула в моїх грудях.
— Батьку?
— Не буду, — повторив батько, підвівши на мене погляд; його очі яскраво блищали від невиплаканих сліз. — Тому що я спостерігав за тобою ці останні дев’ять місяців, Елеоноро. За останні дев’ять місяців поруч із цим чоловіком ти посміхалася більше, ніж за попередні чотирнадцять років разом узяті. Я бачив, як ти стала впевненою, здібною і по-справжньому щасливою. І… і я бачив, як Джосая дивиться на тебе. Ніби ти — найцінніше, найтендітніше створіння в усьому світі.
Він провів стомленою рукою по обличчю.
— Я цього не розумію. Мені це не подобається. Це жорстко суперечить абсолютно всьому, у що мене вчили вірити як вірджинського джентльмена. Але… — Він замовк, важко ковтаючи свою гордість. — Але ти маєш рацію. Я свідомо звів вас двох разом. Я спланував цю ситуацію з власного егоїстичного відчаю. Заперечувати, що між вами, двома ізольованими, надзвичайно розумними людьми, виникне справжній зв’язок, було неймовірно наївно з мого боку.
— То що ж ти кажеш? — запитала я, ледве наважуючись перевести подих.
— Я кажу, що мені потрібен час подумати, — сказав він, повільно піднімаючись зі шкіряного крісла. — Знайти якесь неможливе рішення, яке не закінчиться тим, що моя дочка буде нещасною, а чоловік, який віддано її захищав, — знищеним. — Він височів наді мною, вираз його обличчя був серйозним і непохитним. — Але, Елеоноро, тобі потрібно чітко усвідомити реальність. Якщо ці стосунки продовжаться, їм абсолютно не буде місця у Вірджинії. Їм не буде місця ніде на американському Півдні. Чи справді ти готова до такої реальності?
— Якщо це означає, що мені дозволять бути з Джосаєю, — сказала я без жодної секунди вагань, — так.
Він повільно кивнув — важкий, глибоко покірний рух.
— Тоді я знайду спосіб. Я ще не знаю який, але я знайду його.
Він обернувся і вийшов з бібліотеки, залишивши мене наодинці з серцем, що калатало від шаленої, п’янкої суміші надії та жаху.
Джосаю покликали назад через годину. Тієї ж миті, як за ним зачинилися важкі двері, я розповіла йому все, що сказав мій батько.
Ноги Джосаї просто підкосилися. Він звалився в шкіряне крісло для читання, цілком приголомшений емоційним ударом останніх двох жахливих годин.
— Він не збирається мене продавати, — видавив із себе Джосая, вчепившись у власне волосся, ніби намагаючись зачепитися за реальність. — Він не збирається нас розлучати. Він справді збирається спробувати нам допомогти?
— Він сказав, що спробує знайти рішення, — підтвердила я, підкотивши своє крісло ближче до нього.
Джосая поклав свою масивну голову в мозолясті долоні і відкрито заплакав. Це були глибокі, здригаючі все тіло, нестримні ридання глибокого полегшення та повної зневіри. Я подалася вперед у своєму кріслі, як могла обхопивши руками його широкі, тремтячі плечі. Ми відчайдушно трималися одне за одного в напівтемній бібліотеці, чіпляючись за неймовірно крихку надію на те, що, можливо, якимось чином мій батько має могутню владу зробити неможливе можливим.
Але жоден із нас ніколи б не зміг передбачити того, що сталося далі.
Два болісні місяці ми жили в стані затамованого подиху, у лякаючій підвішеності. Грудень поступився місцем гірким, кусючим морозам січня, а січень повільно перетік у вогкий, сірий лютий, поки мій батько повністю усамітнився за важкими дубовими дверима свого кабінету для роздумів. Ми з Джосаєю підтримували нашу щоденну рутину — тихі, продуктивні години в кузні, вечірні читання в бібліотеці — але кожна окрема мить здавалася абсолютно крихкою. Ми йшли по неймовірно тонкому зимовому льоду, повністю залежні від того, яке безпрецедентне рішення зможе якимось чином вичаклувати вірджинський плантатор, щоб врятувати свою доньку і поневоленого чоловіка, якого вона кохала.
Нарешті, наприкінці лютого 1857 року, надійшов виклик.
Ми зайшли до кабінету разом. Я підкотила своє крісло до масивного столу, а Джосая обережно примостив свою важку фігуру на дерев’яному стільці з жорсткою спинкою поруч зі мною. У тихому, зухвалому акті солідарності я простягнула руку і міцно взяла його вкриту шрамами долоню у свою. Мій батько подивився на наші переплетені пальці; м’яз на його щелепі швидко смикнувся, але він не наказав нам зупинитися.
— Я прийняв остаточне рішення, — оголосив батько; його голос був позбавлений звичайної владної пихатості. Він виглядав вкрай виснаженим; глибокі зморшки навколо очей були назавжди викарбувані безсонням. — Немає жодного способу зберегти цей союз у Вірджинії, або деінде на Півдні. Суспільство цього не потерпить, а закон активно це забороняє. Якщо я залишу Джосаю тут, навіть діючи під тонким прикриттям того, що він є твоїм призначеним захисником, місцеві підозри неминуче розростуться. Хтось вимагатиме офіційного розслідування. І коли це станеться, вас обох буде вщент знищено.