Але вона була каменем. Вона була водою. Вона була повітрям.
— Так точно, капітане, — рівним, глухим голосом відповіла вона, не даючи йому жодної емоційної поживи.
Бойко втримував її погляд ще три довгі секунди. Потім різко відвернувся, повністю ігноруючи її існування, і звернувся до Гавриленка:
— Мої бійці готові до тренувань, полковнику. За умови, що ми тут дійсно для того, щоб тренуватися, а не працювати няньками.
Обличчя Гавриленка перетворилося на непроникну маску. Це був той самий обережний вираз, який з’являється у людини після тридцяти двох років служби, коли вона чітко знає, яку битву варто прийняти зараз, а яку краще відкласти.
— Ми тут, щоб працювати, капітане. Розміщуйте своїх людей.
Шеренги розпалися. Десантники попрямували до гостьових казарм, морські оператори почали розходитися по своїх справах. Соломія стояла на місці, зберігаючи ідеальну поставу, аж поки плац повністю не спорожнів. Лише тоді вона рушила з місця. Але не до своєї кімнати. Вона пішла до берега моря. Їй потрібно було бігти.
Чого Соломія тоді ще не знала, так це того, що зневажливі слова Марка Бойка щойно запустили ланцюговий механізм подій. Механізм, який неминуче призведе до найважчої та найнебезпечнішої ночі в її житті. Ночі, яка раз і назавжди дасть відповідь на запитання: чи народжуються воїнами, чи ними все ж таки стають.
Наступні дванадцять днів перетворилися на справжній майстер-клас із психологічної війни. Марко Бойко та його розвідники-десантники інтегрувалися в кожне тренування, кожен інструктаж і навіть у спільні обіди в їдальні. І за кожної найменшої нагоди в бік Соломії летіли уїдливі коментарі.
Вогнева підготовка. Стрільбище. Завдання: сорок пострілів на дистанції триста метрів, механічний приціл, сильний поривчастий вітер із моря. Соломія контролювала кожен видих. Вона плавно натискала на спусковий гачок між ударами серця — так, як вчив її батько ще до того, як вона навчилася писати прописом. Сорок набоїв. Сорок влучань. Ідеальний результат, усе лягло чітко в центр мішені.
Бойко спостерігав за нею з оглядового майданчика. Його гучний голос легко перекривав шум вітру:
— Добре, мабуть, мати мішені на дистанційному керуванні. Б’юся об заклад, для неї їх поставили метрів на двадцять ближче.
Його бійці засміялися. Соломія мовчки від’єднала магазин, перевірила патронник і не сказала ні слова. Але вона вела власний рахунок. А капітан навіть не уявляв, яка буря зараз накопичується всередині неї, і який план уже визрів у голові полковника Гавриленка.
Наступний день. Повне тактичне спорядження, двадцятип’ятикілограмовий рюкзак за спиною, зброя і трикілометровий заплив у відкритому морі. Температура води ледь сягала шістнадцяти градусів. Але холод абсолютно не лякав Соломію. Вона виросла біля цього моря, навчилася приймати його крижані обійми ще під час відбіркового «Пекельного тижня». Холод був для неї знайомим, майже рідним.
Вона фінішувала на вісім хвилин раніше за найближчого переслідувача. Вийшла з прибою, дихаючи глибоко і контрольовано. Жодного тремтіння, жодних ознак переохолодження. Бойко вже чекав на березі.
— Пощастило з течією сьогодні. Та й взагалі легше плисти, коли ти така дрібна — менше маси доводиться тягнути за собою.
Соломія мовчки викрутила воду з волосся і чітко відкарбувала:
— Так точно, капітане.
Ще за кілька днів розпочалися штурмові відпрацювання у спеціальному тренувальному комплексі-лабіринті. Використовувалися виключно бойові набої. Це був найнебезпечніший етап підготовки морських операторів, де одна помилка означала, що хтось поїде додому в цинковій труні. Команда Соломії зачистила шість кімнат, вразила сорок дві цілі. Нуль втрат серед умовних цивільних, нуль випадків «дружнього вогню». Час виконання — дев’яносто три секунди. Це був ідеал, про який пишуть у підручниках із тактики.
Бойко переглянув відеозапис із камер спостереження і скептично похитав головою:
— Папір пробити кожен може. Реальний бій — це інше. Коли справжні кулі полетять у відповідь, тоді й побачимо, хто заклякне від страху.
Його підлеглий, сержант Денис Гармаш — володар чорного поясу з таеквондо, на чиїй спортивній сумці красувалися відповідні нашивки, — ствердно кивнув:
— Жінки просто біологічно не створені для насильства. Коли починається справжня м’ясорубка, беруть гору природні інстинкти, і вони впадають у ступор.
Соломія сиділа за п’ять метрів від них, методично чистячи свій автомат. Вона чула кожне слово, але знову змовчала. Вона ще не знала, що Гармаш щойно добровільно підписався на те, чого навіть не міг уявити. І що вже через три дні він пошкодує про кожне сказане слово.
Спортивний зал бази був забитий вщент бійцями обох підрозділів. Підлога була повністю встелена борцівськими матами. Повітря стало густим від запаху поту та адреналіну. Головний інструктор з рукопашного бою, кремезний сивий прапорщик, викликав добровольців для демонстрації прийомів.
— Мені потрібні двоє. Один з досвідом боротьби, інший — ударник. Покажемо техніку змішаних єдиноборств.
Перш ніж Соломія встигла хоч щось зрозуміти, голос Бойка прогримів на весь зал:
— Я висуваю лейтенанта Макаренко!
У залі запанувала абсолютна тиша. Соля повільно обернулася. Капітан усміхався тією самою хижою усмішкою, що й у день їхнього знайомства.
— Давай, лейтенанте. Покажи нам усім, що насправді означають флотські стандарти для жінок. Мені дуже цікаво.
Інструктор насупився:
— Капітане, я не думаю, що це гарна ідея…
— За всієї поваги, прапорщику, але ж ми тут для того, щоб тренуватися разом, хіба ні? Крос-інтеграція! Тож давайте інтегруватися, — Бойко жестом вказав на свого бійця. — Сержант Гармаш має чорний пояс із таеквондо. Третій дан. Він буде обережним.
Гармаш зробив крок уперед. Зріст метр сімдесят п’ять, вага під вісімдесят кілограмів. Сухий, жилавий, неймовірно гнучкий. Його усмішка була точною копією усмішки командира.
— Я битиму впівсили, пані лейтенант. Не хотілося б, щоб ви випадково травмувалися.
Соломія подивилася на інструктора. Вираз обличчя старого прапорщика кричав про те, що він чудово розуміє ситуацію. Це була дешева вистава. Пастка, спеціально підлаштована для публічного приниження. Він ледь помітно кивнув їй, мовляв, «рішення за тобою».
Соля мовчки ступила на мат. Жодних церемоній чи розминки. Лише м’які, вивірені кроки.
— Добре, — повільно промовив інструктор. — Проведемо легкий спаринг. Двадцять відсотків від реальної швидкості, суто для демонстрації техніки.
— Ні, — знову втрутився Бойко. — Давайте по-справжньому. Повна швидкість, повний контакт. Подивимося, на що здатна жінка-оператор.
Тепер у залі можна було почути, як літає муха. Шістдесят елітних спецпризначенців завмерли в очікуванні. Це було щось значно більше, ніж просто тренування. Це була кульмінація того тиску, який Бойко створював усі ці дванадцять днів. Він хотів довести, що жінкам тут не місце.
Інструктор знову глянув на Соломію:
— Лейтенанте, ви готові до повного контакту?