Це був геніальний блеф. Жодних автоматичних систем не існувало, а старі зв’язки Коваля навряд чи стали б ворушити справи двадцятирічної давнини. Але Вовк цього не знав. Він був плоттю від плоті кримінального світу і чудово розумів: люди з Контори завжди мають план “Б”.
Вовк стояв мовчки майже хвилину. У його очах боролися лють і жах. Потім він різко розвернувся, мовчки махнув своїм людям і важкою ходою вийшов із барака. Череп і Док попленталися за ним. Айтішник Максим повільно сповз по стіні на брудну підлогу, трясучись від пережитого стресу.
Віктор Іванович спокійно перегорнув сторінку своєї книги. Інформація — це найстрашніша зброя. І сьогодні він зробив перший постріл.
Наступний ранок почався для Віктора Івановича з несподіванки. Прокинувшись від різкого звуку тюремної сирени, старий виявив, що спить зовсім не там, де засинав. Уночі, поки він міцно спав (або вдавав, що спить), хтось акуратно, разом із металевим каркасом, переніс його ліжко з крижаного закутка ближче до центру барака, де було значно тепліше і не гуляли протяги.
На пошарпаній тумбочці поруч з’явився своєрідний “дар”. Шматок справжнього туалетного мила замість смердючого казенного бруска. Пакунок хорошого чорного чаю. Три бляшанки якісної м’ясної тушонки і кілька пачок дорогих цигарок. Хоча Коваль не палив, у цьому ізольованому світі такий набір дорівнював відкритому банківському рахунку з солідною сумою.
Справжні зміни він відчув під час сніданку. Коли Віктор Іванович підійшов до їдальні, щільний натовп арештантів раптом почав безшумно розступатися перед ним, утворюючи живий коридор. Ніхто не штовхався, ніхто не дихав у потилицю. Коли він сів за довгий стіл, місця праворуч і ліворуч від нього залишилися порожніми. Це був вищий прояв поваги. Або ж — панічного, обережного страху.
Вовк у їдальні був присутній, але сидів у найдальшому кінці. Він їв швидко, не підіймаючи очей від алюмінієвої миски. Його поплічники також поводилися тихо, мов миші під віником. На виробничій зоні молодики, які ще вчора ховали інструменти старого, тепер працювали з опущеними головами. Один із них, той самий зухвалець, що відбирав хліб, під час перерви мовчки приніс Віктору Івановичу кружку гарячого, свіжозавареного чаю, поставив на стіл і миттєво розчинився серед верстатів. Айтішник Максим того дня ходив за Ковалем, мов прив’язаний. Він не вимовив ні слова, але фізично намагався триматися якомога ближче до діда, інтуїтивно розуміючи, що цей старець — його єдиний щит від пекла.
Увечері, під час вільної години, до Віктора Івановича підсів один зі старожилів колонії — сухенький дідок на прізвисько Петрович, родом десь із Полтавщини. Він мотав уже сімнадцятий рік і вважався місцевим філософом.
— Я не питатиму, ким ти був на волі, Івановичу, — тихо, ледь ворушачи губами, почав Петрович. — Я тут багато кого бачив. Бандитів, убивць, шахраїв… Але люди з “Контори” сюди потрапляють рідко. А якщо й потрапляють, то вирізняються не кулаками. Вони б’ють інформацією. Ти вчора Вовка не просто поклав на лопатки, ти йому хребет зламав.
Петрович пояснив, що зараз у бараці встановиться новий, крихкий баланс. Вовк формально залишиться лідером, але десятою дорогою обходитиме старого. Коваль отримав негласний імунітет. Проте Петрович попередив: знайдуться дурні, молоді та гарячі, які захочуть перевірити “міф про діда” на міцність. Віктор Іванович лише спокійно кивнув. Він і сам розумів, що його тиха старість закінчилася.
Через три тижні після інциденту Ковалю несподівано передали посилку. Він не вписував жодних родичів у картку зв’язку. Проте пакунок прийшов: справжня копчена ковбаса, твердий сир, шоколад і якісні консерви. Записки не було, але старий чудово знав адресанта. Його колишні колеги, офіцери зі столиці, не забули свого наставника. Існувало неписане правило: своїх не кидають, навіть якщо ті за ґратами.
Віктор Іванович грамотно розпорядився “капіталом”. Половину продуктів він роздав: Петровичу, днювальному та кільком іншим старим. Максиму мовчки поклав на ліжко банку тушонки і плитку шоколаду. Хлопець ледь не розплакався і намагався відмовитися, але старий зупинив його різким жестом. Це була не благодійність. Це були інвестиції у формування власної мережі лояльності. У пачці з чаєм Коваль знайшов крихітний, скручений у трубочку клаптик паперу з коротким текстом: «Усе під контролем. Наглядаємо. Раптом що — дай знати». Старий розірвав папірець на мікроскопічні шматочки і змив у каналізацію.
Справжнє випробування почалося наприкінці року, коли до колонії прибув великий етап — понад тридцять нових арештантів. Серед них виділявся один чоловік. Високий, широкоплечий, із військовою виправкою та холодним, пронизливим поглядом. Під коміром казенної роби виднілися специфічні татуювання — зірки на ключицях. Його звали Отаман. За паспортом — Олексій Тарасов.
Отаман був живою легендою українського кримінального світу. У буремні дев’яності він тримав під контролем половину Харкова. Згодом став визнаним “злодієм у законі”. В колонію на Дніпропетровщині його перевели прямісінько з Лук’янівського СІЗО в Києві після жорсткого конфлікту з тамтешньою адміністрацією — систему вирішили розірвати, відправивши авторитета подалі від столиці.
Поява фігури такого масштабу миттєво змінила розклад сил. Вовк та інші місцеві ватажки на тлі Отамана виглядали просто дворовою шпаною. Новий лідер оселився в сьомому бараці й одразу почав наводити свої порядки. Він не кричав і не махав кулаками. З ним хотіли бути поруч, його слова слухали з благоговінням. Отаман проводив “наради”, розбирав суперечки і методично брав під контроль усю нелегальну економіку закладу.
За тиждень він дізнався про все, що відбувається в зоні. Дійшли до нього й чутки про дивного діда з четвертого барака, якого панічно боїться місцевий криміналітет. Отаман зацікавився і відправив посильного. Віктора Івановича запрошували на розмову.
Зустріч відбулася після вечері. Коваля провели вглиб сьомого барака. Отаман сидів за імпровізованим столом, зсунутим із тумбочок, оточений своїми найвідданішими людьми. Два полюси зустрілися: витончений, сивий офіцер спецслужб і потужний, загартований тюрмами кримінальний барон.
Отаман запропонував чаю. Розмова почалася здалеку. Авторитет промацував ґрунт, намагаючись зрозуміти, чим дихає старий. А потім запитав прямо:
— Кажуть, ти людина з великим минулим. З “Контори”?
— Служив державі. Давно на пенсії, — сухо, але чесно відповів Коваль.
Отаман поважно кивнув. Він поважав тих, хто не бреше.
— Я буду тут наводити порядок, — спокійно сказав авторитет. — Безглуздого свавілля не буде. Житимемо за правилами. Якщо ти не лізеш у мої справи — я не чіпаю тебе і тих, за кого ти заступився. Але є одне питання…
Отаман подався вперед, і його сірі очі звузилися:
— Мені розповіли, як ти гарно осадив Вовка. Красиво. Але Вовк — це минуле. Тепер тут головний я. От мені й цікаво: чи є в тебе така ж “папочка” з моїми таємницями?
Це був виклик. Перевірка на міцність. Віктор Іванович міг збрехати або віджартуватися. Але він обрав правду.
— Є, Олексію, — спокійно промовив старий, дивлячись прямо в очі Отаману. — У тих архівах є папки на всіх.
— І що ти з нею робитимеш? — напружилися люди за спиною авторитета.
— Нічого, — Коваль навіть оком не моргнув. — Ця інформація ніколи не побачить світла, якщо між нами не буде війни. Я тут не для того, щоб керувати зоною. Я хочу просто спокійно дожити свій строк.