Отаман довго і мовчки свердлив старого поглядом. Він звик до того, що люди перед ним або лебезять, або брешуть від страху. Але цей сивий дід просто констатував факт, як прогноз погоди. Раптом обличчя авторитета розслабилося, і він ледь помітно усміхнувся.
— Поважаю прямих людей. Я теж усе життя жив за принципом: давай слово, але тримай ніж за спиною про всяк випадок, — Отаман простягнув свою важку руку.
Віктор Іванович відповів на потиск. Це був пакт про ненапад. Угода, скріплена не печатками, а взаємним розумінням правил гри на самому краю прірви. Але Коваль відчував: справжні бурі ще попереду.
Минув місяць відтоді, як Отаман узяв під свій контроль сьомий барак і негласно — усю колонію. Вор у законі методично й холоднокровно вибудовував нову вертикаль влади. Він проводив зібрання, розбирав конфлікти по справедливості, призначав «смотрящих» за різними напрямками. Вовк формально зберіг своє місце лідера в четвертому бараці, але кожен арештант розумів: тепер він лише виконавець чужої волі.
Декому з молодих і гарячих такі зміни були не до смаку. Особливо тим, хто потрапив за ґрати нещодавно і був вихований не на старих традиціях, а на вуличних поняттях сили. Одним із таких був Бик — тридцятип’ятирічний здоровань, який сидів за збройне пограбування. Він мав за плечима сім років тюремного стажу, десятки бійок і безмежну самовпевненість. Бик зневажав Отамана за «м’якість», але ще більше його дратував Віктор Іванович.
Бик не був свідком історії з Вовком і айтішником Максимом. Для нього Коваль залишався просто хирлявим, сивим дідом, який якимось дивом задурив усім голови і тепер користується незаслуженим імунітетом. Бик вирішив перевірити межі дозволеного.
Почалося з дрібниць. Він ніби випадково штовхнув старого в черзі за баландою. Віктор Іванович змовчав. Згодом Бик нахабно взяв з тумбочки Коваля його книжку і не повернув. Реакції знову нуль. Це лише розпалило агресію молодика. Він вирішив, що всі просто бояться привида.
Одного грудневого вечора, коли в бараці зібралася максимальна кількість людей після перевірки, Бик вирішив діяти відкрито. Він важкою ходою підійшов до кутка Віктора Івановича, зупинився над його ліжком і гучно, щоб чули всі, наказав віддати всі продукти з останньої передачі.
— Ти тут ніхто, діду. Час платити за спокій, — Бик сплюнув на підлогу біля черевиків старого.
Барак миттєво завмер. Усі погляди схрестилися на цій точці. Це був прямий виклик.
Віктор Іванович повільно, спираючись на коліна, підвівся. Він був на голову нижчий за Бика і чи не вдвічі легший. Його сухі руки ледь помітно тремтіли — давався взнаки вік. Фізично він не мав жодного шансу проти цієї гори м’язів. Але погляд Коваля залишався крижаним.
— Ти робиш помилку, юначе, — тихо, але так, що кожне слово луною відбилося від стін, промовив старий.
Бик зареготав:
— Яку помилку, пенсіонере? Ти думаєш, мене налякають твої казочки?
Він замахнувся пудовою рукою. Проте удару не сталося. З-за спини Бика несподівано виринув Череп, колишня «права рука» Вовка, і жорстко перехопив його зап’ястя. Слідом підійшли Рудий та Док. Вони щільним кільцем оточили Бика, нічого не кажучи, просто демонструючи свою присутність. Люди Вовка захищали старого, хоча самі вже не були на вершині влади.
Але найголовніше відбулося за мить. Двері барака прочинилися, і всередину зайшов сам Отаман у супроводі своєї свити. Вор у законі рідко спускався до чужих бараків без вагомої причини. Він неквапливо підійшов до епіцентру конфлікту.
— Ти хоч розумієш, що зараз робиш? — тихо запитав Отаман, дивлячись на Бика.
Здоровань розгубився. Він не очікував втручання такого рівня. Почав плутано пояснювати, що просто ставить на місце нахабного діда, що це внутрішні справи їхнього колективу.
Отаман жестом змусив його замовкнути.
— Є люди, яких не чіпають. Не тому, що вони сильніші фізично. А тому, що так встановлено. І Віктор Іванович — один із них.
— По якому праву?! — гаркнув Бик, відчуваючи, що втрачає авторитет.
— Хочеш знати? Добре, — Отаман ледь помітно кивнув своєму помічнику. Той дістав із кишені акуратно складений аркуш паперу, роздрукований на принтері.
Вор у законі розгорнув його і почав читати вголос. Це була не просто довідка. Це була детальна виписка з кримінальної біографії Бика — Івана Петренка. Отаман читав про те, як під час першої відсидки молодий Іван зламався і пішов на співпрацю з оперативною частиною СІЗО. Як працював «щуром», зливаючи адміністрації плани інших ув’язнених. Як згодом, вийшовши на волю, намагався повернутися в кримінальний світ, ретельно приховавши свій статус інформатора.
Кожне слово, вимовлене Отаманом, падало в тиші барака, мов цвях у кришку труни. Обличчя Бика втратило всі барви. Здоровань зменшився на очах. «Стукач» — це найстрашніше тавро в кримінальному світі. За таке не просто роблять ізгоєм, за таке калічать.
Отаман закінчив читати, склав папірець і подивився на Бика:
— Цей папірець мені передали сьогодні вранці. Передали ті, хто має ключі від закритих баз даних. — Отаман перевів погляд на Коваля. Старий стояв незворушно, наче це його взагалі не стосувалося. — Але знаєш, що найцікавіше, Іване? Віктор Іванович просив мене не використовувати цю інформацію. Він сказав, що кожен має право на другий шанс і минуле має залишатися в минулому. Але я вирішив інакше. Ти маєш знати, з ким зв’язався. Він міг знищити твоє життя одним словом, але не зробив цього.