Це була філігранна демонстрація милосердя, яка часом жахає більше за найкривавішу розправу. Отаман сховав аркуш.
— Ця розмова залишиться між нами. Твоє минуле не вийде за межі цього кола, якщо ти засвоїш урок. Але якщо ти або хтось інший хоч пальцем зачепить старого — матимете справу особисто зі мною.
Бик мовчки опустив голову, розвернувся і на ватяних ногах побрів до свого ліжка. Він ліг обличчям до стіни. Його репутацію було збережено, але психологічно він був розчавлений вщент. Більше він ніколи не наближався до Коваля.
Тієї ж ночі старий Петрович підсів до Віктора Івановича і прошепотів:
— Інформація на Бика… Це твої канали?
Коваль стримано кивнув. Він дійсно попросив свого колишнього колегу з волі “пробити” біографію нахабного зека.
— Ти граєш з вогнем, Івановичу, — зітхнув Петрович. — Такі можливості роблять тебе найнебезпечнішою людиною в цій колонії. Небезпечнішою за Отамана. Бо проти кулака завжди знайдеться інший кулак. А от проти папки з архівом прийому немає.
Старий погодився. Він усе життя працював з інформацією і знав її руйнівну силу. Проте він не збирався керувати зоною. Він лише будував навколо себе захисний бар’єр.
Після інциденту з Биком життя Коваля змінилося. Він остаточно перейшов у статус недоторканного арбітра. До нього почали приходити з проханнями. Не відкрито, а обережно, через посередників.
Першим звернувся молодий хлопчина на ім’я Антон. Йому було трохи за двадцять, сидів за викрадення автомобіля по дурості. Його проблема була життєвою і болючою: на волі залишилася дружина з немовлям, а колектори з однієї відомої мікрокредитної контори почали справжній терор. Вони вимагали повернути захмарні відсотки за борг, який Антон узяв перед арештом, погрожували відібрати квартиру, заливали двері фарбою, телефонували посеред ночі.
Віктор Іванович уважно вислухав хлопця. Попросив записати на аркуші назву фінансової установи, імена колекторів (якщо ті представлялися) та адреси. Через тиждень дружина Антона приїхала на побачення і, плачучи від радості, розповіла дивну історію. До офісу колекторів завітали дуже серйозні люди в цивільному. Вони не кричали і не махали кулаками. Вони просто поклали на стіл керівника фірми кілька папок із доказами їхніх фінансових махінацій та ухиляння від сплати податків, пообіцявши кримінальні провадження. Колектори випарувалися наступного ж дня, а борг Антона було дивним чином анульовано. Хлопець приніс Ковалю свій тижневий пайок, але старий відмовився. Це була інвестиція в лояльність.
Потім була історія із Семеновим — літнім чоловіком, який сидів за вбивство в стані афекту. Його з’їдала не стільки тюрма, скільки те, що його єдина донька повністю обірвала зв’язок. Три роки жодного листа. Віктор Іванович знову підключив свої київські канали. За два тижні прийшла відповідь: донька жива, переїхала до Львова, працює медсестрою в обласній лікарні, вийшла заміж. Вона просто соромилася батька-зека. Коваль порадив Семенову написати їй простого, щирого листа без виправдань. Просто розповісти, що любить і сподівається, що в неї все добре. За місяць Семенов зі сльозами на очах читав першу відповідь від доньки.
Випадки множилися. Старий контррозвідник допомагав розібратися з документами, знайти зниклих родичів або давав юридичні поради. Він відмовляв лише тоді, коли просили допомогти в кримінальних справах або помститися. Навколо Віктора Івановича сформувалася потужна неформальна мережа взаємодопомоги. Люди, яким він допоміг, ставали його очима і вухами. Вони підтримували порядок краще за будь-яку охорону.
Ці тектонічні зрушення в житті колонії не могли пройти повз увагу адміністрації. Начальник установи, полковник Харченко, був досвідченим офіцером і чудово бачив, що статистика конфліктів у бараках різко пішла на спад. Одного дня він викликав Коваля до свого кабінету. Розмова відбулася сам на сам, без протоколів.
— Я піднімав твою справу, Вікторе Івановичу, — Харченко задумливо крутив у руках дорогу ручку. — Я знаю, в яких кабінетах ти сидів до пенсії. І бачу, яку мережу ти тут сплів. Питання одне: в яку гру ти граєш?
— Я не граю, пане полковнику, — спокійно відповів старий. — Я просто допомагаю людям, коли це справедливо і законно. Я не лізу в справи вашої адміністрації і не підриваю режим. Навпаки, мій спокій — це ваш спокій.
Харченко уважно подивився на арештанта. Він був достатньо розумним, щоб оцінити ситуацію. Неформальна система, яку вибудував колишній СБУшник, працювала краще за кийки конвоїрів. Вона гасила пожежі конфліктів ще до того, як вони спалахували.
— Домовилися, — полковник відклав ручку. — Негласно. Я не заважаю твоїм справам і листуванням, поки вони не порушують режим. А ти слідкуєш, щоб у бараках не було бунтів і крові.
Це був ідеальний симбіоз. Старий отримав протекцію керівництва, а начальник колонії — спокій на ввіреній йому території. Здавалося, решта строку мине тихо й розмірено. Але Віктор Іванович надто добре знав життя, щоб вірити в тривалий штиль.