Після історії з нейтралізацією Шакала спілкування між Віктором Івановичем та Отаманом перейшло на якісно новий рівень. Між ними не виникла дружба — надто різними були їхні орбіти, проте з’явилася глибока взаємна повага. Один усе своє життя присвятив захисту державних інтересів, інший — системно воював проти цієї держави. Але обидва були абсолютними професіоналами своєї справи.
Вони часто перетиналися під час щоденних прогулянок тюремним подвір’ям. Повільно міряючи кроками периметр, чоловіки вели розмови, які рідко можна почути за ґратами. Отаман розповідав про філософію кримінального світу, про те, як працюють їхні неписані закони. Віктор Іванович слухав з інтересом аналітика, інколи ділячись власними спостереженнями про природу влади.
Одного разу вор у законі прямо запитав, чи не шкодує Коваль про обраний шлях. Чи варта була та держава, яка зрештою дозволила йому опинитися на тюремних нарах, покладеного на вівтар життя.
— Я ніколи не служив конкретним чиновникам чи політикам, — замислено відповів Віктор Іванович, дивлячись на похмуре небо. — Я служив ідеї порядку. Системі координат, яка тримає суспільство від падіння в прірву хаосу. Ця ідея завжди більша за будь-кого з нас.
Отаман скептично усміхнувся:
— У моєму світі немає таких абстракцій, діду. Ми вірні не системі, ми вірні своїм людям. Закон вулиці тримається на тому, що ти тримаєш слово і захищаєш тих, хто йде за тобою. А всі ці ваші ідеї порядку часто лише прикривають беззаконня можновладців.
До їхніх дискусій нерідко доєднувався Петрович. Старий полтавчанин, який розміняв за ґратами другий десяток років, мав свою власну істину. Він згадував, як у перші роки свого ув’язнення був жорстоким, вирішував усе кулаками, намагаючись довести свою першість. А потім… потім щось зламалося. Петрович відкрив для себе тюремну бібліотеку. Він поглинав твори Франка, філософські трактати Сковороди, романи Ремарка та Гессе.
— Тюрма — це місце, де час зупиняється. І в тебе залишається лише один співрозмовник — ти сам, — філософствував Петрович. — Книжки показали мені, що сила — це не здатність зламати комусь щелепу. Справжня сила — це здатність не стати звіром, коли навколо тебе самі клітки.
Влітку 2019 року крихка рівновага в четвертому бараці ледь не обірвалася. Вовк, колишній лідер, ніяк не міг змиритися зі втратою корони. Його пожирала параноя: він панічно боявся, що Віктор Іванович одного дня здасть його минуле. Цей страх, підігрітий нелегальним самогоном, який за хабарі проносили нечисті на руку наглядачі, перетворив Вовка на бомбу сповільненої дії.
Якось липневої ночі, напившись до нестями, Вовк підійшов до ліжка Коваля. У його руці тьмяно блиснула заточка. Він стояв над старим і важко, хрипло дихав, вагаючись, чи завдати фатального удару.
Але Віктор Іванович не спав. Він давно навчився дрімати в режимі оперативної готовності. Старий розплющив очі і абсолютно спокійним, рівним голосом промовив у темряву:
— Ти впевнений, що хочеш закінчити своє життя саме так, Андрію?
Вовк здригнувся. Лезо в його руці затремтіло.
— Якщо я зроблю це… мені вже нічого втрачати, — пробурмотів він.
— Тобі є що втрачати, — гіпнотично тихо, але переконливо продовжив Коваль. — Ти думаєш, що гірше не буде? Буде. Вбивство в бараці — це переведення в сектор максимального рівня безпеки. До довічників. У тебе більше ніколи не буде прогулянок під відкритим небом. Лише бетонний мішок два на три метри, світло, яке ніколи не вимикають, і тиша, від якої люди сходять з розуму за рік. А інформація про Одесу піде своїм шляхом. Твоя сестра втратить брата двічі.
Слова старого діяли як холодна вода. Алкогольний дурман почав розсіюватися, поступаючись місцем жаху. Віктор Іванович продовжував говорити, використовуючи всі свої навички психологічного тиску, заспокоюючи хижака і вказуючи йому шлях до відступу. Рука Вовка повільно опустилася. Він тихо вилаявся, сховав заточку і, хитаючись, побрів до свого ліжка.
Вранці Коваль нікому не розповів про інцидент, але вжив заходів. Він попросив Петровича наглядати за Вовком і через свої канали передав інформацію адміністрації. За тиждень полковник Харченко викликав Вовка до себе і дуже прозоро натякнув на перспективу етапування до найгіршої колонії країни. Натяк був зрозумілий. Відтоді Вовк різко і назавжди кинув пити.
Восени того ж року Віктор Іванович отримав листа, який змусив його серце битися частіше. Лист був від Олени Михайлівни Шевчук — жінки, з якою вони пліч-о-пліч працювали в київському апараті СБУ наприкінці дев’яностих. Вона була блискучою аналітикинею, він — досвідченим оперативником. Між ними був не просто службовий роман, а глибокий духовний зв’язок людей, які розуміли одне одного з пів погляду. Потім їхні шляхи розійшлися, кар’єри пішли різними траєкторіями, вона вийшла заміж…
Олена писала, що дізналася про його долю від колишніх товаришів по службі. Вона розповідала про своє життя: п’ять років тому овдовіла, донька давно живе в Європі, а сама вона опинилася в порожній столичній квартирі сам на сам зі спогадами. Її лист був просякнутий теплом і ностальгією за тими часами, коли їхня робота здавалася найважливішою у світі.
Коваль відповів їй того ж вечора. Він не скаржився на тюремний побут, не просив допомоги. Він писав про людей, про свої думки, про те, що минуле тепер здається йому значно ціннішим за туманне майбутнє. Так почалося їхнє регулярне листування. Для Віктора Івановича ці листи стали своєрідним якорем. Вони не давали йому забути, ким він є насправді, не дозволяли розчинитися в сірій арештантській масі. Листи від Олени повертали йому відчуття дому.
Але реальність швидко нагадала про себе. Зима 2019-2020 років видалася на Дніпропетровщині напрочуд суворою. Наприкінці грудня вдарили люті морози, температура впала до мінус двадцяти градусів, а степовий вітер продував старі бараки наскрізь. Стара система опалення колонії, яка й без того дихала на ладан, не витримала навантаження і вийшла з ладу.
Батареї стали крижаними. Люди спали в зимових куртках, натягнувши на себе всі можливі ковдри. Працювати в цехах стало фізично неможливо — від металевих верстатів зводило пальці. Кілька літніх ув’язнених злягли з важким запаленням легень. Атмосфера розжарилася до межі. За крок від бунту.
Отаман скликав екстрену раду авторитетів. Більшість вимагала радикальних дій: влаштувати голодування або масові заворушення, щоб привернути увагу прокуратури. Отаман запропонував більш хитрий план: загальний страйк на виробництві. Жоден арештант не вийде на зміну, доки не увімкнуть тепло. Це був потужний удар по економіці колонії, що загрожувало начальнику установи серйозними проблемами з Києвом.
Делегація передала ультиматум Харченку: три дні на ремонт, інакше — повний саботаж. Полковник опинився в лещатах. Він пояснював, що фізично не може знайти і привезти потрібні запчастини швидше, ніж за тиждень, але його ніхто не хотів чути.
Тоді Харченко викликав до себе Коваля. Віктор Іванович вислухав полковника і запропонував компромісний вихід:
— Люди мерзнуть зараз, пане полковнику. Їм не потрібні обіцянки, їм потрібен результат. Зробіть те, що можете негайно. Видайте всі резервні теплі речі зі складів. Поставте в бараках промислові обігрівачі-дуйки, хоча б по дві на приміщення. Скоротіть робочий день і збільште пайки. А головне — вийдіть до них і скажіть правду. Відверто. Вони поважають тих, хто не бреше.
Харченко дослухався. Він зібрав загальне шикування в їдальні. Видав теплий одяг, дозволив обігрівачі і прямо сказав: ремонт займе тиждень, але адміністрація робить усе можливе, щоб полегшити умови. Здійнявся незадоволений гул. Хтось почав вигукувати образи.
Тоді вперед вийшов Віктор Іванович. Він підняв руку, і галас миттєво стих.
— Начальник каже правду, — лунко промовив Коваль. — Запчастини вже в дорозі, я перевірив цю інформацію. Якщо ми зараз почнемо бунт — сюди залетить спецназ. Нам переламають ребра, закриють у карцерах, а труби від цього швидше не зварять. Треба почекати сім днів.
Отаман, який стояв неподалік, ледь помітно кивнув, підтримуючи слова старого. Страйк було скасовано. Арештанти повірили Ковалю і Отаману.
Рівно за тиждень батареї потеплішали. Адміністрація дотримала слова. Після цієї кризи авторитет Віктора Івановича став беззаперечним. Він довів усім: сила не в тому, щоб розпалити пожежу, а в тому, щоб знайти правильні слова і запобігти їй.