Навесні 2020 року тюремна рутина почала брати своє. Віктор Іванович відсидів півтора року. Для молодого організму це лише епізод, але для чоловіка, якому виповнилося сімдесят п’ять, кожен день за ґратами витягував життєві сили крапля за краплею. Серце все частіше нагадувало про себе глухим болем, суглоби реагували на найменшу зміну погоди, а зір невблаганно падав.
Начальник медичної частини колонії під час чергового огляду прямо сказав Ковалю, що з такою динамікою він навряд чи переживе наступну зиму. Лікар наполегливо рекомендував подавати документи на умовно-дострокове звільнення або звільнення за станом здоров’я. Віктор Іванович вагався. Його внутрішній кодекс вимагав нести покарання до кінця. Він сам обрав свій шлях і не хотів ховатися за медичними довідками. Проте листи від Олени Михайлівни з Києва змінили його ставлення. Вона писала, що життя на волі, навіть якщо його залишилося небагато, варте того, щоб за нього боротися. Що його досвід ще потрібен, що вона чекає на нього.
Коваль здався. Почався виснажливий процес збору документів, характеристик та медичних висновків. Полковник Харченко та навіть Отаман дали старому найкращі рекомендації. Проте в липні суд відхилив клопотання: формально засуджений відбув надто малу частину свого п’ятнадцятирічного строку. Рекомендація суду була сухою — повторний розгляд через рік, якщо дозволить здоров’я. Старий контррозвідник прийняв цю звістку з фірмовим крижаним спокоєм. Він лише написав Олені, що доведеться трохи почекати.
А в серпні колонію накрила нова хвиля проблем. Прибув великий етап — понад сорок молодих засуджених. Це були хлопці віком від двадцяти до двадцяти п’яти років, діти цифрової епохи, які виросли на інших цінностях. Вони не визнавали старих кримінальних авторитетів, чхали на “поняття” і не розуміли тюремної ієрархії. Для них повагу потрібно було доводити не статусом, а силою тут і зараз. Більшість із них сиділи за розповсюдження синтетичних заборонених речовин через інтернет, вуличні бійки або крадіжки.
Лідером цього некерованого молодняку став двадцятитрирічний киянин на прізвисько Репер. Зухвалий, самовпевнений юнак, чиє тіло було вкрите модними татуюваннями замість тюремних куполів. Репер швидко згуртував навколо себе десяток таких самих відчайдухів. Вони почали відверто качати права: вимагали кращих робочих місць, провокували старших арештантів на конфлікти, відмовлялися виконувати вказівки “смотрящих”.
Отаман розумів, що ситуація виходить з-під контролю. Старі методи не діяли: ці хлопці не боялися репутації і готові були битися натовпом без жодних правил. Вор у законі зібрав раду. Вовк, чия агресія знову почала прокидатися, запропонував жорсткий варіант: витягнути Репера в центр подвір’я і показово зламати, щоб інші затремтіли.
Але Віктор Іванович категорично заперечив.
— Насильство зараз спрацює як бензин у вогнище, — спокійно пояснив Коваль, дивлячись на Отамана. — Їх багато, вони дурні й відчайдушні. Почнеться війна поколінь. Проллється кров, адміністрація викличе спецназ, і ми всі поїдемо по карцерах. Треба бити не по зубах, а по їхньому его.
— І що ти пропонуєш? Читати їм лекції з етики? — пирхнув Вовк.
— Дати їм те, чого вони хочуть, але на наших умовах. Вони хочуть слави і поваги? Хай здобувають. Зробимо спортивний турнір. Воркаут на турніках, армреслінг. Спрямуємо їхню агресію в спорт. Переможці отримають привілеї і повагу легально.
Отаман на мить замислився, а потім схвально кивнув. Ідея була нестандартною, але геніальною.
Турнір став головною подією осені. Молодняк, на чолі з Репером, із запалом взявся за тренування. На змаганнях з армреслінгу Репер дійшов до фіналу, де зійшовся з Ведмедем — сорокарічним мовчазним велетнем із сьомого барака, який щодня віджимався по п’ятсот разів. Двобій був чесним і напруженим, але юність поступилася досвіду і кам’яним м’язам. Репер програв. Проте він програв за правилами і прийняв це гідно, визнавши силу суперника.
Після нагородження Коваль підійшов до розпашілого Репера.
— Ти непогано тримався, Денисе, — старий вперше назвав його на ім’я.
Юнак здивовано глянув на діда, про якого ходило стільки чуток.
— Що ти плануєш робити, коли вийдеш? Знову торгувати порошками? — прямо запитав Віктор Іванович.
Репер насупився. Він зізнався, що мріяв про професійну музику, писав тексти, але щоб орендувати студію, вирішив “швидко заробити” на заборонених речовинах, за що й поплатився свободою.
— У мене залишилися друзі в столиці. У тому числі в продюсерських центрах, — спокійно сказав Коваль. — Якщо ти перестанеш гратися в гангстера, почнеш працювати головою і вийдеш звідси людиною, а не звіром… я дам тобі потрібні контакти. Тобі дадуть шанс. Але повагу тут ти маєш заслужити роботою і розумом, а не криками.
Ця розмова стала переломною. Репер, зрозумівши, що старий пропонує йому реальний квиток у майбутнє, змінив свою поведінку кардинально. Він заспокоїв свою компанію. Конфлікти зійшли нанівець. Віктор Іванович став для юнака неформальним наставником, поступово навчаючи його життєвої мудрості замість кримінальної романтики.
Проте здоров’я самого Коваля не витримало. Наприкінці жовтня 2020 року у нього стався мікроінсульт. Старого екстрено перевели до тюремної лікарні. Цього разу прогнози медиків були однозначними: рахунок пішов на тижні.
Процес звільнення за станом здоров’я (за статтею 84 Кримінального кодексу України) запустили негайно. Олена з Києва підняла на ноги всіх своїх колишніх колег. Вона не просила порушувати закон, вона вимагала лише одного — щоб документи не лягли під сукно, а розглядалися швидко і справедливо. Полковник Харченко особисто приніс до суду характеристику, в якій назвав Коваля еталоном виправлення. Отаман, переступивши через неприязнь свого світу до “Контори”, також передав своїм адвокатам вказівку сприяти справі.
Судове засідання відбулося 18 грудня 2020 року. Віктора Івановича привезли до суду в інвалідному візку. Він мовчки сидів за склом, слухаючи монотонний голос судді. Прокурор несподівано підтримав клопотання, зазначивши, що засуджений становить нульову небезпеку для суспільства і потребує паліативного догляду.
— …звільнити від подальшого відбування покарання за станом здоров’я, — останні слова судді пролунали як дзвін.
Того ж дня, пообіді, бюрократичні формальності було завершено. Віктор Іванович Коваль, спираючись на ціпок, повільно йшов до воріт колонії. Позаду залишалися високі мури, колючий дріт і люди, чиї долі він змінив.
Біля КПП на нього чекало небувале видовище. Арештантам не прийнято проводжати тих, хто звільняється — це вважається поганою прикметою. Але зараз біля внутрішньої огорожі мовчки стояли Максим, молодий Репер, старий філософ Петрович і навіть Вовк. Вони не сказали жодного слова, лише проводили його глибокими, сповненими поваги поглядами.
Отаман підійшов найближче і простягнув свою велику руку крізь металеву сітку.
— Бувай, Івановичу. Дякую за порядок, — тихо сказав кримінальний авторитет.
Старий лише слабко кивнув. Йому бракувало дихання для слів.
Важкі залізні ворота відчинилися. На засніженій вулиці, біля теплого чорного авто, стояла жінка. Олена Михайлівна, з сивиною у волоссі, але з тими самими розумними, глибокими очима. Віктор Іванович підійшов до неї. Вони не обіймалися, лише міцно взялися за руки, як люди, які пройшли крізь пекло і нарешті повернулися додому. Автомобіль рушив, залишаючи сіру колонію розчинятися в зимовому тумані. Попереду була свобода. Нехай і коротка, але справжня.