— Тут ти абсолютно права, — мій тон став крижаним. — Це лише прелюдія. Ти обрала для своїх ігор дуже неправильну родину.
Я перервала зв’язок і миттєво внесла її номер до чорного списку. Пізніше, коли ми зі Златою замовили вечерю, телефон ожив знову. Цього разу дзвонив Захар, рідний брат мого чоловіка. Захар кардинально відрізнявся від Артема: розважливий, глибокий, власник невеликої ІТ-компанії, він мешкав у затишному таунхаусі на столичних Осокорках і ніколи не страждав на хворобливу жагу до розкоші.
— Привіт, Соломіє, — його голос видавав страшенну втому. — Ти, мабуть, уже здогадалася, чому я телефоную.
— Твій блудний брат нарешті знайшов дорогу до твого порогу?
— Приблизно годину тому. З’явився як сніг на голову, з валізою і тією… Ілоною. Слізно благав дати їм притулок. Я одразу сказав, що він може перекантуватися в моїй гостьовій кімнаті кілька днів. Але виключно сам. Без неї.
— І чим усе закінчилося? — я не могла приховати іронічної посмішки.
— Вона влаштувала грандіозний скандал. Обізвала мене закомплексованим невдахою, грюкнула дверима так, що ледь штукатурка не посипалася, і поїхала геть. А мій брат… Артем зараз розвалився в моїй вітальні, попиває моє крафтове пиво і намагається переконати мене, що сталася прикра помилка. Що ти роздула з мухи слона.
— І як, успішно переконує?
Захар довго мовчав.
— Солю, я дивився те відео. Я бачив його погляд. Мені важко це визнавати, бо він мій брат, але ти чиниш абсолютно правильно. Він роками йшов по тонкому льоду. Як там моя племінниця?
— Вона виявилася значно сильнішою, ніж ми з її батьком разом узяті.
Завершивши розмову з Захаром, я відчула щиру вдячність. Далеко не всі в родині мого чоловіка втратили совість.
Ранок середи розпочався з новин, які змусили мене розсміятися від душі. Телефонувала рієлторка Марта.
— Соломіє, ти впадеш! Ми отримали кілька пропозицій, але найвищу ставку зробив генеральний директор холдингу «Гранд-Девелопмент». Пан Савченко.
— Той самий Савченко, перед яким Артем місяцями стелився заради великого підряду?
— Саме він! Як виявилося, він теж був гостем на вашому ювілеї. Він насолодився виставою, вирішив назавжди закрити будь-які справи з компанією твого чоловіка, а от ваш котедж припав йому до душі.
Коли Марта озвучила запропоновану суму, мені довелося сісти на диван. Вона майже вдвічі перевищувала наші початкові інвестиції.
— Оформлюй угоду, — сказала я без жодних сумнівів. Закон бумеранга не просто спрацював — він вдарив із ювелірною точністю.
Того ж вечора ми влаштували скромне, але надзвичайно затишне свято в нашому номері, замовивши найбільші порції справжнього італійського джелато. Злата сиділа за круглим столом, схилившись над конспектами з історії України, а я беззупинно гортала сторінки фінансових порталів на своєму лептопі. Я більше не підшуковувала житло — я ретельно вивчала перспективні об’єкти для інвестування. Гроші від продажу нашого заміського будинку, які мали надійти з дня на день, та перспектива повернення прихованих активів Артема перетворювали мене на абсолютно незалежну жінку. Я готувалася вибудувати власну імперію, але цього разу — виключно за своїми правилами і на своє ім’я.
— Мамо, — несподівано озвалася донька, не відриваючи погляду від сторінок підручника. — Я так тобою пишаюся.
— Чим я заслужила такі гучні слова? — тихо запитала я, відриваючись від екрана.
— Тим, що ти не проковтнула це. Не змирилася, — вона підняла на мене свої глибокі, не по роках дорослі очі. — Тим, що ти на власному прикладі довела мені: жодна жінка не повинна покірно зносити приниження. Тим, що ти знайшла в собі цю сталеву міцність саме тоді, коли тобі було найболючіше.
Я мовчки закрила кришку ноутбука, підійшла до своєї дівчинки і міцно пригорнула її до себе. Коли вона встигла так вирости? В який саме момент моя маленька крихітка трансформувалася в цю безстрашну, проникливу молоду жінку, здатну бачити людські душі наскрізь?
— А я безмежно пишаюся тобою, моя рідна, — прошепотіла я, цілуючи її в маківку. — За те, що ти не злякалася тієї Ілони. За те, що стала на захист нашої родини, як справжній воїн. Ти значно сміливіша, ніж я була у твоєму віці.
Лише глибоко вночі, коли Злата вже мирно спала, я відчула в собі достатньо внутрішнього ресурсу, щоб увімкнути автовідповідач на телефоні. Там накопичилося двадцять три повідомлення від Артема. Це була справжня симфонія емоційних гойдалок: від агресивних звинувачень до жалюгідного скиглення та марних спроб торгуватися майном. Але найостанніший запис, залишений буквально кілька годин тому, разюче відрізнявся від решти.
— Солю… — його голос звучав абсолютно спустошено, немов луна з дна глибокого колодязя. — Я розумію, що ти ніколи мені цього не пробачиш. Я усвідомлюю, що втратив тебе безповоротно. Але я благаю тебе всім святим: не відбирай у мене Злату. Вона — єдине світле, що в мене залишилося.
На якусь мікросекунду в моїх грудях ворухнувся привид колишнього співчуття. Але пам’ять миттєво послужливо підкинула іншу картинку: його руки на талії Ілони під світлом софітів ресторану. Те, з яким відвертим обожнюванням він дивився на неї, ніби навколо не існувало більше нікого. Артем свідомо обрав свій шлях. Тепер настав час платити за рахунками.
Ранок четверга приготував нам сюрприз, якого ми найменше очікували. Ми зі Златою саме насолоджувалися сніданком у вишуканому ресторані на першому поверсі готелю, коли у скляних дверях матеріалізувався мій поки що законний чоловік. Він мав вигляд людини, яка щойно пережила кораблетрощу — неголений, зім’ятий, із хворобливими тінями під очима. А просто за його спиною, нервово озираючись на всі боки, дріботіла Ілона. Вочевидь, після фіаско у брата, Артем умовив її піти на цей крок, намагаючись довести всьому світу серйозність їхніх намірів.
Гомін у закладі вщух за лічені секунди. Відвідувачі готелю, багато з яких уже бачили вірусне відео, миттєво ідентифікували нашу трійцю. Смартфони, наче за невидимою командою, знову злетіли вгору. Ми знову опинилися на сцені цього театру абсурду. Артем наблизився до нашого столика вкрай обережно, ступаючи так, ніби під дорогим килимом були закладені міни.
— Соломіє. Злато, — він спробував видавити з себе жалюгідну подобу усмішки, але донька пронизала його таким порожнім, крижаним поглядом, що усмішка миттєво згасла.
— Я даю тобі рівно п’ять хвилин, — сухо констатувала я, навіть не відриваючись від своєї чашки з капучино. — Щойно вони спливуть, я покличу службу безпеки готелю.
Він важко опустився на вільний стілець. Ілона незграбно завмерла за його спиною, очевидно почуваючись наче на розпеченому вугіллі під прицілом десятків чужих камер.
— Ця ситуація зайшла в глухий кут, — почав Артем, нервово зчепивши пальці. — Ти вже всім довела, яка ти незламна. Я розумію, що ти розлючена, але…
— Хіба я виглядаю як людина, що відчуває злість? — я нарешті підняла на нього очі, зустрівшись із його поглядом. — Бо в мені не залишилося ні краплі злості, Артеме. Лише відчуття абсолютної, п’янкої свободи.
З його грудей вирвався нервовий, надломлений звук, схожий на кашель.
— Ти цілеспрямовано стираєш мене з лиця землі заради сліпої помсти.
— Я рятую залишки свого життя від твоєї брудної брехні.
Злата, яка до цього моменту не зронила ні слова, раптом порушила мовчанку.
— Тату, для чого ти взагалі притягнув її сюди?
Увага всієї зали миттєво сфокусувалася на Ілоні. Дівчина судомно м’яла в руках ручку своєї дорогої сумки, а на її обличчі проступали явні ознаки паніки.
— Розумієте, ми з Ілоною… ми вирішили бути разом, — невпевнено, ніби виправдовуючись, промовив Артем. — Я просто хотів, щоб ви обидві почули це особисто: це не швидкоплинна інтрижка. Між нами справжні почуття.
— Справжні почуття? — Златин голос міг би заморожувати воду. — Тату, ця жінка викреслила тебе зі свого життя тієї ж секунди, коли зрозуміла, що всі твої рахунки заморожені, а з роботи її звільнили.
Обличчя Артема миттєво знекровіло.
— Що за нісенітниця… Вона завжди поруч. Вона ж прийшла сюди зі мною.
Моя донька мовчки розблокувала свій екран і поклала телефон прямо перед батьком. На дисплеї чітко виднівся скріншот із свіжої публікації Ілони в Instagram, викладеної всього пару годин тому, де вона позувала з келихом шампанського десь у барі.
Підпис кричав сам за себе: «Абсолютно вільна пташка! Відкрита до нових стосунків та цікавих пропозицій. #новежиття #бувайневдахо».
Я спостерігала, як залишки надії назавжди покидають очі Артема. Він повільно, ніби в трансі, повернув голову до своєї супутниці. Ілона вже задкувала від столика, нервово шукаючи очима найближчий вихід.
— Ілоно? — його голос дав півня. — Як це розуміти?
— Це занадто важко для мене, Артеме. Я не підписувалася на життя з банкрутом і публічні скандали, — швидко пролепетала вона, прекрасно усвідомлюючи, що зараз кожен її рух фіксується. — Пробач.