Вікторія завмерла з горнятком у руках. Її тепла усмішка раптом стала якоюсь штучною, а погляд ковзнув убік, на екран смартфона.
— Артеме, ну куди поспішати? — вона легко відмахнулася від питання. — Ми ж тільки жити почали! Давай спершу для себе поживемо, помандруємо, кар’єру побудуємо. Діти — це величезна відповідальність.
Тоді він не надав цьому значення, списавши все на її молодість. Проте минав час, і Артем почав помічати холод. Вікторія все частіше затримувалася в Києві “на каву з дівчатами”, могла годинами сидіти в телефоні, не помічаючи чоловіка, і дратувалася через дрібниці. Розмови стали короткими, а вечори — мовчазними.
— У тебе все добре на роботі? Ти якась засмучена останнім часом, — обережно запитав Артем, намагаючись обійняти дружину.
— Все нормально, я просто дуже виснажена, — сухо кинула вона, ухиляючись від обіймів, і пішла до спальні.
Тривога в душі Артема зростала. Замість родинного затишку в їхньому новому домі оселилося глухе, крижане байдужість. Він намагався викликати її на відверту розмову, купував квіти, робив сюрпризи, але стіна між ними лише міцнішала. Артем годинами аналізував ситуацію, намагаючись зрозуміти, де він зробив помилку.
Але його особиста драма незабаром відійшла на другий план. Повітря навколо ставало важким від тривожних новин. З екранів телевізорів та стрічок соцмереж лилася інформація, яка змушувала серця битися частіше. Атмосфера в країні загострювалася. Починалася велика війна, і тінь неминучих випробувань вже накрила їхнє тихе, мирне Яблуневе. Життя кожного українця мало змінитися назавжди.
З початком великої війни атмосфера в Яблуневому змінилася до невпізнання. Зникла та безтурботна легкість, з якою місцеві жителі раніше збиралися вечорами. Вулиці спорожніли, сміх біля річки замовк, а в очах людей оселилася постійна, виснажлива тривога. Сучасні котеджі та старі садиби однаково поринули в напружене очікування новин. Війна докотилася й сюди, порушивши звичний ритм життя і змусивши кожного зняти свої соціальні маски.
Одного похмурого ранку сірий, притрушений дорожнім пилом мікроавтобус повільно котився вузькою вулицею села. З-під його коліс розлітався дрібний гравій. У салоні сиділи кілька чоловіків у військовій формі. Їхні обличчя були сірими від хронічної втоми, а погляди — важкими та зосередженими. Це були представники районного центру комплектування, які виконували свою найважчу щоденну роботу.
Мікроавтобус пригальмував біля одного з дворів. Двоє військових вийшли на вулицю, поправляючи амуніцію. У цей час біля відчинених воріт порався молодий хлопець, років двадцяти двох. Побачивши людей у формі, він помітно зблід і завмер, інстинктивно зробивши крок назад, ближче до рятівного подвір’я.
— Доброго дня. Документи при собі маєте? — суворо, але без зайвої агресії запитав один із військових, підходячи ближче.
Хлопець нервово обмацав кишені куртки. Його руки помітно тремтіли, коли він простягав паспорт. Військовий дістав з папки роздруківки і почав звіряти дані.
— Грицай Сергій? Чому досі не оновили дані в центрі? — запитав другий офіцер, дивлячись прямо в очі юнаку. — Час такий, хлопче. Збирайся, поїдеш з нами на комісію.
— Але ж… я працюю… у мене мати хворіє! — голос Сергія зірвався, він розгублено озирався навкруги, шукаючи підтримки.
У цей момент з будинку вибігла мати хлопця. Жінка, побачивши сина поруч із військовими, кинулася до них, затуляючи Сергія собою. На її очах миттєво виступили сльози, вона благально склала руки.
— Хлопчики, рідненькі, куди ж ви його забираєте? Він же єдиний у мене помічник! — заголосила вона, перекриваючи дорогу до машини.
— Пані, заспокойтеся, будь ласка. Ми лише виконуємо свою роботу, — втомлено зітхнув старший із військових. — У нас у всіх є діти, і в нас теж є матері. Але зараз усім важко. Ніхто його одразу нікуди не відправляє, спершу лише облік і комісія.