Сусіди обережно визирали з-за парканів. Ніхто не наважувався втрутитися. Це була важка, болюча реальність сьогодення, де кожен розумів необхідність захисту країни, але серце стискалося від страху за своїх рідних. Зрештою, пригнічений Сергій сів у мікроавтобус, а його мати залишилася стояти посеред дороги, витираючи сльози краєм хустки.
Артем бачив цю сцену здалеку. Як поліцейський, він розумів закон і порядок, але як людина — відчував глибокий внутрішній біль. Того ж дня керівництво районного управління зібрало особовий склад. Надійшла сувора вказівка — максимально сприяти процесам оповіщення та мобілізації в регіоні.
— Артеме, ти місцевий, знаєш кожного, — сказав йому майор після наради. — Будеш допомагати супроводжувати групи. Це наказ.
Артем мовчки вийшов з кабінету. Усередині нього вирувала буря. Він ніколи не боявся відповідальності, але перспектива ходити по дворах своїх сусідів, бачити сльози матерів і страх в очах знайомих хлопців викликала в ньому глибокий моральний спротив. Він був захисником, а не карателем. Тієї ночі Артем майже не спав. Він багато курив на ґанку свого недобудованого будинку, дивлячись на темні вікна сусідських хат. Рішення дозріло над ранок: він не міг змушувати інших робити те, чого уникав сам.
За сніданком він подивився на Вікторію. Вона, як завжди, гортала стрічку новин у телефоні, невдоволено зітхаючи через закриті кордони та скасовані авіарейси на курорти.
— Віко, я прийняв рішення, — тихо, але дуже твердо сказав Артем. — Я йду добровольцем на фронт. Сьогодні напишу рапорт.
Вікторія різко відклала смартфон. Її ідеальні брови злетіли вгору в щирому здивуванні, яке швидко змінилося роздратуванням.
— Ти здурів? Який фронт, Артеме?! — її голос зірвався на крик. — У тебе бронь як у поліцейського! А як же я? А як же наш ремонт, наші плани? Ти хочеш залишити мене тут саму в такий час?
Він дивився на неї і відчував, як між ними розверзається прірва. У її словах не було страху за його життя, не було переживань за нього. Був лише егоїстичний страх за свій власний комфорт.
— Є речі, важливіші за ремонт, Віко. Це питання моєї честі, — відрізав він, підводячись з-за столу.
Увечері він повідомив новину батькам. Ольга Миколаївна тихо заплакала, обіймаючи сина за широкі плечі, але не сказала жодного слова проти. Вона знала: якщо її Артем щось вирішив, відмовляти марно. Петро Іванович мовчки підвівся, підійшов до сина і міцно потис йому руку.
— Ти робиш так, як підказує совість, сину. Ми будемо чекати і молитися, — голос старого здригнувся, але погляд був сповнений великої гордості.
Уже за кілька тижнів Артем опинився в абсолютно іншій реальності. Фронт зустрів його холодним, пронизливим вітром, постійним гулом артилерії на горизонті та безсонними ночами в сирих бліндажах. Це був світ, де все матеріальне втрачало сенс, а на перший план виходили людяність, витримка та надійне плече побратима.
Його напарником став Тарас — кремезний, мовчазний чоловік із Полтавщини, який до війни працював автомеханіком. Вони швидко знайшли спільну мову, розуміючи один одного з півслова. Єдине, що гнітило Артема більше за фізичну втому — це льодяна тиша з дому. Він писав Вікторії повідомлення, коли з’являвся зв’язок, намагався дзвонити, але її відповіді були сухими, короткими і рідкісними.
— Знову глухо? — спитав якось Тарас, чистячи зброю після важкого чергування, і кивнув на телефон Артема.
— Таке враження, що я пишу в порожнечу, брате, — гірко усміхнувся Артем, ховаючи телефон у внутрішню кишеню. — Каже, що дуже зайнята на роботі.
Він ще не знав, що найважче випробування чекає на нього не в холодних окопах під обстрілами, а там, де він залишив своє серце.