Дарина раптом стала дуже серйозною. Її очі наповнилися глибокою вдячністю. Вона зробила крок ближче і тихо, але дуже виразно сказала:
— Дякую вам. За те, що ви там були. За те, що ми тут можемо продовжувати жити, рятувати тварин, бачити сонце. Це все — завдяки таким, як ви.
Ці кілька слів, сказані абсолютно незнайомою людиною на узбіччі запорошеної траси, пройняли Артема до мурашок. Вони були ціннішими за будь-які нагороди. Він відчув, як крижаний панцир, що скував його серце після зради Вікторії, почав танути. Вони обмінялися номерами телефонів, Дарина пообіцяла обов’язково зателефонувати, щоб пригостити його найсмачнішою кавою в Києві на знак подяки.
Вже за годину Артем заїжджав на свою вулицю в Яблуневому. Біля його новозбудованого будинку красувався великий чорний позашляховик. Хвіртка була відчинена, а на подвір’ї метушилися якісь робітники, виносячи дорогі меблі та техніку.
Артем мовчки заглушив двигун. Він повільно вийшов з машини і попрямував до ґанку. У цей момент з дверей будинку вийшла Вікторія. Вона була вбрана в дорогий брендовий костюм, в одній руці тримала дизайнерську сумочку, а іншою роздавала вказівки вантажникам. Поруч із нею стояв Едуард — високий, доглянутий чоловік у дорогому пальті, який байдуже курив електронну сигарету.
Вікторія повернула голову і її погляд зустрівся з поглядом Артема. Дизайнерська сумочка вислизнула з її рук і глухо впала на тротуарну плитку. Її обличчя в одну мить стало білим як крейда, очі розширилися від непідробного жаху.
— А-артеме?.. — прошепотіла вона, відступаючи на крок. — Але ж… сповіщення… Ти ж загинув!
— Як бачиш, чутки про мою смерть виявилися дуже перебільшеними, — крижаним, металевим тоном відповів він, наближаючись. — І дуже доречними. Інакше я б ніколи не побачив, як швидко ти вмієш міняти чоловіків і розпродувати чуже майно.
Едуард, зрозумівши, хто стоїть перед ним, помітно занервував. Він кинув сигарету, намагаючись зберегти обличчя перед робітниками.
— Послухай, чоловіче, я не знав усіх деталей, — швидко проговорив бізнесмен, піднімаючи руки в примирливому жесті. — Ми з Вікою… ми просто думали, що тебе більше немає. Ми сьогодні ж переїжджаємо до міста.
— Мені абсолютно плювати, куди ви переїжджаєте, — Артем навіть не дивився на Едуарда. Його погляд був прикутий до зблідлої Вікторії, яка тремтіла чи то від страху, чи то від сорому. — У вас є рівно година, щоб звільнити мій будинок. Забирай свої речі, Віко, і щоб духу твого тут більше не було.
Вікторія намагалася щось сказати, якось виправдатися, але слова застрягли в горлі. Вона побачила перед собою не того закоханого, м’якого хлопця, з якого можна було вити мотузки. Перед нею стояв дорослий, загартований війною чоловік, який перегорнув цю сторінку і більше не збирався терпіти зраду.
Вони поїхали швидко, під супроводом мовчазного, важкого погляду Артема. Коли чорний джип зник за поворотом, він увійшов до свого напівпорожнього будинку. Відчинив усі вікна, впускаючи свіже весняне повітря. Йому дихалося легко і вільно.
Минув тиждень. Артем привів будинок до ладу, зустрівся з батьками, які не могли наплакатися від щастя, обіймаючи живого сина. А одного вечора він дістав телефон і набрав номер Дарини.
— Ти обіцяла каву, — просто сказав він, почувши її веселий голос у слухавці.
— А я завжди дотримуюся обіцянок! — засміялася вона.
Він запросив її в гості до Яблуневого. Дарина приїхала наступного ж дня, наповнивши його дім сміхом, розповідями про своїх врятованих котів та неймовірним затишком. Ольга Миколаївна та Петро Іванович, познайомившись із дівчиною, одразу прийняли її. Вони бачили, як світяться очі їхнього сина, коли він дивиться на Дарину.
Життя поверталося до Артема, але цього разу воно було справжнім, збудованим на чесності та взаємоповазі.