Артем мовчав. Його серце калатало так сильно, що відлунювало у скронях.
— Це ще не все, — тихо додав Дмитро. — Вона найняла людей і зараз спішно розпродує будівельні матеріали та техніку з вашого подвір’я. Каже, що будинок їй більше не потрібен, і вона переїжджає жити до Києва. Її бачили з Едуардом у місті, вони святкували її переїзд. Вона влаштувала справжню вечірку для своїх столичних подруг.
— Дякую, Дімо. Ти мені дуже допоміг, — тільки й зміг вимовити Артем, перш ніж покласти слухавку.
Знаєш, інколи краще дізнатися гірку правду пізно, ніж усе життя жити в солодких ілюзіях, — задумливо промовив Тарас, який чув частину розмови. — Вона просто показала своє справжнє обличчя, коли зникли твій статус і твоя зарплата.
Артем стиснув здорову руку в кулак, стримуючи хвилю пекучої образи. Так, йому було боляче. Його гордість була розтоптана, а роки довіри — зраджені в найцинічніший спосіб. Але водночас він відчув дивне, незрозуміле полегшення. Ілюзія розбилася на друзки, і тепер перед ним була чиста, хоч і жорстока реальність.
Він не збирався мститися чи влаштовувати скандали. Він був вищим за це. Артем прийняв остаточне рішення: щойно його комісують і він стане на ноги, він повернеться до Яблуневого, викреслить Вікторію зі свого життя назавжди і почне все з чистого аркуша. Минуле більше не мало над ним жодної влади.
Після кількох довгих місяців госпіталів та виснажливої реабілітації військово-лікарська комісія винесла свій вердикт: через отримані травми Артем більше не міг повертатися на передову. Його офіційно комісували. Для молодого чоловіка це означало завершення найважчого етапу в його житті та початок нового, абсолютно невідомого шляху. Товариш Дмитро пригнав йому в Дніпро його стару, але надійну автівку, щоб Артем міг самостійно повернутися додому.
Дорога до Київщини стелилася сірою стрічкою. Артем їхав не поспішаючи, насолоджуючись тим, як весняне сонце заливає поля, як вітер грається у відчиненому вікні. Уперше за довгий час він відчував дивний, майже забутий спокій. Він повертався не до дружини, яка його зрадила, а до себе самого.
Десь на під’їзді до столиці, на узбіччі жвавої траси, Артем помітив білий вантажний фургон із увімкненою “аварійкою”. Біля пробитого заднього колеса, безпорадно тримаючи в руках важкий колісний ключ, стояла дівчина. Її світле волосся було недбало зібране в пучок, на щоці виднілася темна пляма від машинного мастила, а сама вона була одягнена у просте худі та джинси. Артем, не роздумуючи, увімкнув поворотник і пригальмував поруч.
— Потрібна допомога? — запитав він, виходячи з машини.
Дівчина обернулася. У її великих, виразних очах майнула щира радість.
— Ой, ви б мене просто врятували! — з полегшенням видихнула вона. — Я вже півгодини намагаюся відкрутити ці гайки, але вони ніби намертво прикипіли. А мені ще в притулок для тварин їхати, везу повний кузов корму та медикаментів, собаки ж чекають!
Артем дістав зі свого багажника інструменти і взявся до роботи. Поки він міняв колесо, дівчина безупинно щебетала, розповідаючи про своїх підопічних, про волонтерський центр і про те, як важко зараз знаходити допомогу. Її звали Дарина. Від неї віяло такою неймовірною щирістю, теплом і світлом, що Артем мимоволі зловив себе на думці — він давно не бачив таких справжніх людей. Жодної краплі фальші чи гламуру, жодної гри на публіку. Лише чисте, відкрите серце.
Коли робота була закінчена, Дарина простягнула йому вологі серветки і пляшку води з салону.
— Навіть не знаю, як вам дякувати, — тепло усміхнулася вона, уважно подивившись на його профіль. Її погляд зачепився за військову форму, що лежала на задньому сидінні його авто, та шрам на шиї. — Ви… ви повертаєтеся звідти?
— Так. Комісували. Їду додому, — коротко відповів Артем.