Наступного ранку після вечірки я не поїхала на роботу. Моєю першою зупинкою було центральне відділення «Першого Столичного Банку» на Хрещатику. Саме там я тримала свій ліквідний резерв — фінансову подушку, не прив’язану до нерухомості.
На рахунку лежало вісімсот п’ятдесят тисяч доларів. Керуючий відділенням, Павло Вікторович, знав мене вже п’ятнадцять років. Він бачив, як мій баланс зростав від скромних тисяч до сотень тисяч, і ніколи не ставив зайвих запитань. За це я його і цінувала — він розумів, що великі гроші люблять тишу.
— Пані Софіє, вітаю вас, — він потиснув мені руку і щільно причинив двері свого кабінету. — Чим можу бути корисним сьогодні?
— Мені потрібно перевести всі кошти, — мій голос був спокійним і твердим. — Усе до копійки. Зробіть банківські чеки на моє ім’я. І ще мені потрібна повна виписка за всіма транзакціями за останні п’ять років.
Павло Вікторович повільно кивнув.
— Це дуже значне зняття коштів. У вас усе гаразд? Жодних проблем?
— Усе чудово. Мені просто потрібен миттєвий доступ до мого власного капіталу.
Він не став наполягати. За пів години я вийшла з банку з важкою шкіряною папкою та запечатаним конвертом.
Моєю наступною зупинкою був офіс Валерія Степановича. Він був моїм незмінним юристом ще з 2003 року, коли я тільки реєструвала своє ТОВ. Зараз йому було за сімдесят. Він майже відійшов від справ, але моїми паперами займався особисто. Як він сам любив жартувати: я була найнетиповішою клієнткою за всю його півстолітню практику.
Валерій Степанович зустрів мене в коридорі. У своєму незмінному в’язаному кардигані та окулярах на ланцюжку він виглядав як професор університету. Він глянув на товсту теку, яку я поклала на стіл.
— Софіє… Що відбувається? — нахмурив він сиві брови.
— Мені потрібен повний аудит моїх активів. Кожен об’єкт. Кожен рахунок. І ще… мені потрібно, щоб ви організували зустріч із приватним детективом. Найкращим. Тим, хто спеціалізується на фінансових махінаціях.
Очі юриста округлилися, але сперечатися він не став. Він ніколи цього не робив.
Вже по обіді я сиділа в непримітному офісі на Подолі навпроти Катерини Вовк. Колишня слідча відділу по боротьбі з економічними злочинами. Жінка років п’ятдесяти, з неймовірно чіпким, холодним поглядом. Жодних світських бесід. Тільки суть. Валерій Степанович залучав її до кількох моїх складних угод, і вона завжди працювала бездоганно.
— Пані Софіє, — Катерина відкрила свій блокнот. — Слухаю вас. Що шукаємо?
— Мій зять, Артур Завадський. Він управляє портфелями клієнтів у страховій та пенсійній компанії свого батька. Його стиль життя катастрофічно не збігається з його офіційними доходами. Я хочу знати, звідки беруться гроші.
Катерина навіть не кліпнула.
— Що саме викликало ваші підозри?
— Я спостерігаю за ним уже три роки. Авто преміумкласу, дорогі годинники, відпочинок на закритих курортах. Його офіційна зарплата у фірмі батька — близько трьох тисяч доларів на місяць. Моя донька не працює. Вони живуть у будинку, іпотека за який мала б з’їдати більше половини його доходу. Математика просто не сходиться.
Я виклала їй усі свої спостереження. Вона швидко занотовувала кожне слово, не перебиваючи.
— Дайте мені два тижні, — сухо сказала Катерина, закриваючи блокнот.
Катерина Вовк зателефонувала у вівторок ввечері. Я якраз сиділа на своїй тісній кухні на Дарниці. Клаптикова ковдра лежала переді мною на столі, розгорнута на всю довжину.
Я повільно проводила пальцями по квадратиках тканини. Ось шматочок ситцю в дрібну квіточку — це сукня, в якій п’ятирічна Марина була на похороні свого батька. Того дня вона міцно стискала мою руку і все питала, чому тато спить у такому довгому дерев’яному ящику. Від цих спогадів горло знову зціпило.
Телефонна трубка вібрувала.
— Пані Софіє, — голос детективки був рівним і сухим, як осіннє листя. — У мене є результати. Раджу вам сісти.
— Я вже сиджу, Катерино. Говоріть як є.
— Ваш зять, Артур Завадський, останні два роки вибудовував класичну тіньову схему. Він збирав страхові та пенсійні внески з клієнтів, але замість того, щоб переказувати їх на офіційні рахунки фонду своєї компанії, перенаправляв гроші на підставні фірми-одноденки. Звідти вони йшли на його особисті потреби. Загальна сума виведених коштів на сьогодні — понад двадцять мільйонів гривень. Це близько пів мільйона доларів.
Мене обдало холодом. Я не була здивована самим фактом махінацій — я завжди відчувала в цьому хлопцеві гниль. Але почути конкретну цифру… Усвідомити, що розкішне життя моєї доньки, її дизайнерські сукні та елітні візочки куплені за вкрадені гроші — це був зовсім інший рівень болю.
— Але це ще не найгірше, — продовжила Катерина. — Більшість його клієнтів за цією схемою — це пенсіонери. Літні люди, які віддавали останні копійки зі своїх скромних заощаджень за програми медичного догляду та страхування життя, щоб на старості не бути тягарем для дітей. Вони думають, що захищені. Але це не так. Їхні поліси — пустушки. Гроші осіли в кишенях вашого зятя. Якщо завтра комусь із них знадобиться термінова операція чи догляд у спеціалізованому закладі — вони не отримають нічого.