Я заплющила очі. Пенсіонери. Такі самі бабусі й дідусі, яким я щодня варила вівсянку і нарізала хліб у пансіонаті «Срібна осінь». Люди, які довіряли. Які вірили, що система їх захистить.
— Моя донька… Вона знає про це? — мій голос ледь помітно тремтів.
— Жодних доказів цього немає. Її ім’я ніде не фігурує. Наскільки я можу судити, Марина щиро вірить, що вони живуть на законні бонуси Артура та гроші його родини. Схема запустилася півтора року тому, коли батько Артура, Ігор Завадський, відійшов від справ і передав синові операційне управління компанією. Батько, схоже, теж не в курсі.
— Скиньте мені всі документи. Усі списки обдурених людей. Усе, що маєте.
Тієї ночі я не спала. Я читала звіт Катерини. Шістдесят два ошукані клієнти. Середній вік — сімдесят п’ять років. Я дивилася на ці імена і бачила обличчя своїх стареньких із пансіонату. Ніна Василівна, 81 рік. Вона чотири роки щомісяця віддавала з пенсії по кілька тисяч гривень за медичне страхування. Її поліс був анульований. Подружжя Коваленків, обом за сімдесят. Їхні заощадження просто випарувалися. Артур крав у них, щоб його дружина могла носити сумку за чотири тисячі євро.
Наступного ранку я зателефонувала до Департаменту стратегічних розслідувань. Я подала офіційну заяву, додавши всі матеріали, зібрані детективкою.
Слідчий економічної безпеки, майор Дмитро Коваленко, довго мовчав після того, як переглянув файли.
— Пані Софіє, це надзвичайно серйозно. Це реальні тюремні терміни: шахрайство в особливо великих розмірах, зловживання довірою соціально вразливих осіб. І… ваша донька одружена з цим чоловіком. Ви розумієте наслідки?
— Я чудово розумію, з ким одружена моя донька, — жорстко відповіла я.
— Ми відкриємо кримінальне провадження. Нам знадобиться кілька тижнів на перевірку. Тільки, будь ласка, жодним словом не видайте пану Завадському, що під нього копають.
— Не видам.
Поклавши слухавку, я подивилася на ковдру. На клаптик “Перша пелюшка Марини, 1994”. Я думала про жінку, якою стала моя дівчинка. А потім я взяла телефон і набрала номер Сергія — мого головного керуючого нерухомістю.
Він працював на мене з 2015 року. Розумний, швидкий, ніколи не ставив зайвих запитань.
— Сергію, нам треба поговорити про “Княжий бір”, — сказала я.
— Слухаю, пані Софіє. Щось по господарчій частині бази?
— Я хочу змінити цільове призначення комплексу. Знести старі готельні корпуси, перепланувати територію. Усі п’ятнадцять гектарів. Ми будуємо соціальне містечко для літніх людей. Доступні квартири для пенсіонерів, медичний центр, зелені зони для прогулянок. Розраховуй приблизно на сто двадцять комфортних квартир-студій.
У слухавці запанувала тиша секунд на десять.
— Пані Софіє… Вибачте… Цей еко-курорт приносить нам колосальний прибуток щороку. Там бронюють весілля на рік уперед! Ви хочете знести золоту жилу, щоб побудувати… безкоштовне житло для стареньких?
— Я хочу побудувати те, що має значення, Сергію. Зможеш замовити проєкт до п’ятниці?
Він важко видихнув:
— Архітектори будуть у вас на зв’язку післязавтра.
— Чудово. Комплекс називатиметься “Садиби Ніни Василівни”. На честь однієї жінки, яка роками платила за медичний поліс, якого не існує.
Сергій більше нічого не питав. Він просто сказав: “Зроблю”.
Наступні два тижні Марина дзвонила мені чотирнадцять разів. Я не брала слухавку. Я працювала у своїй їдальні в “Срібній осені”. Нарізала хліб, розносила компот, слухала ті самі жарти старенького діда Петра з 118-ї кімнати і сміялася, ніби чую їх уперше.
У перервах я слухала голосові повідомлення від доньки.
Повідомлення 1: “Мамо, мені так незручно за те, що сталося на вечірці. Давай поговоримо? Артур був різким, але він не хотів тебе образити…”
Повідомлення 5: “Мамо, щось дивне відбувається. Артур усю ніч розмовляв по телефону. Він кричав. Зірвався на мене, коли я запитала, в чому справа. Передзвони мені, прошу.”
Повідомлення 9: “Мамо… Сьогодні в офіс Артура приходили якісь люди. Він сказав, що це звичайна податкова перевірка, але він виглядав переляканим. Мамо, я на восьмому місяці, мені страшно.”
Повідомлення 14: “Мамо, благаю! Його батько дзвонив і кричав про якісь зниклі страхові внески! Артур не дивиться мені в очі. Мамо, що відбувається? Це ти щось зробила? Дай відповідь!”