Я ховала телефон назад у шафку і поверталася на кухню. Треба було помішати суп.
Коли минуло два тижні, мені зателефонував слідчий Коваленко.
— Пані Софіє, доказова база зібрана. Тіньові рахунки підтверджені. Ми готуємося до затримання.
— Мені потрібно, щоб ви почекали ще п’ять днів. До суботи.
— Пані Софіє, це не кіно. Ми не обираємо дати.
— Але це життя моєї доньки, пане слідчий. Вона вагітна. Вона заміжня за людиною, яку зовсім не знає. Якщо ви заарештуєте його посеред тижня в офісі, вона вирішить, що це жахлива помилка. Вона буде захищати його. Зненавидить мене. Вона повинна побачити все на власні очі. У місці, яке має для неї значення.
Слідчий важко зітхнув:
— Ви власниця того заміського клубу.
— Так. І я буду там. Моя донька теж. І Артур. І його пихата мати.
— П’ять днів, пані Софіє. У суботу ми проводимо операцію, незалежно від обставин.
Я обвела суботу червоним маркером на настінному календарі. Через п’ять днів моя донька дізнається, що її ідеальний чоловік — злодій, який обкрадав літніх людей. Через п’ять днів вона дізнається, що земля, по якій вона ходить, належить її матері-кухарці. Через п’ять днів усе зміниться.
Субота видалася напрочуд ясною і теплою. Я приїхала до еко-курорту «Княжий бір» опівдні, за дві години до призначеного часу. Територія була майже порожньою, якщо не брати до уваги кількох садівників, які безшумно підстригали декоративні кущі вздовж алей.
Я повільно йшла головною будівлею комплексу. Пройшла крізь просторий хол із мармуровою підлогою, минула панорамний ресторан із кришталевими люстрами та панелями з червоного дерева. Зазирнула до великої бенкетної зали, де столична еліта звикла святкувати свої пишні весілля та корпоративи.
Усе це було моїм. Кожна кришталева підвіска на люстрі, кожна дерев’яна панель, кожна травинка на п’ятнадцяти гектарах соснового лісу. А в бардачку мого старенького “Рено” вже лежав згорнутий у тугий рулон архітектурний план нового проєкту. Соціальне містечко “Садиби Ніни Василівни” — сто двадцять затишних квартир для пенсіонерів, побудованих на землі, яка раніше слугувала майданчиком для розваг тих, хто ніколи в житті не заглядав у цінник на ліки.
О пів на другу на парковку повільно заїхало таксі. З нього важко вийшла Марина. На восьмому місяці вагітності вона виглядала просто виснаженою. Під очима залягли глибокі темні тіні, волосся було нашвидкуруч зібране у неохайний вузол, жодного макіяжу. Вона побачила мене біля центрального входу і завмерла.
— Мамо… — її голос зрадницьки зірвався. — Що взагалі відбувається? Ти сказала приїхати сюди. Сказала, що це життєво важливо.
— Так і є. Ходімо всередину.
За п’ять хвилин з гуркотом примчав чорний “Рендж Ровер” Артура. Він вискочив з машини так, ніби не спав щонайменше тиждень. Дорога сорочка була зім’ята, щелепа нервово стиснута. Слідом за ним на своєму “Порше” запаркувалася його мати, Вікторія. Її підбори гучно зацокали по ідеальній бруківці. Вони підійшли до нас разом.
Щойно Артур побачив мене, його очі недобре звузилися.
— Що за цирк ви влаштували? Чому ми тут?
— Сядьте, — мій тон був таким, яким я зазвичай зупиняла кухонні суперечки в пансіонаті. Спокійним, але таким, що не терпить заперечень. — Усі.
Ми розташувалися у VIP-залі ресторану. Крізь високі вікна лилося м’яке пообіднє світло. У повітрі витав тонкий аромат дорогого поліролю для меблів і паленої кави. Артур демонстративно схрестив руки на грудях.
— У мене немає на це часу. Марино, ми їдемо додому.
Але Марина навіть не ворухнулася. Вона невідривно дивилася на мене.
— Мамо… просто скажи, що відбувається.
— Ця будівля, — повільно почала я, обводячи поглядом розкішну залу. — Цей еко-курорт. Він належить мені.
Тиша тривала рівно п’ять секунд. А потім Вікторія голосно, театрально розсміялася.
— Перепрошую? Що ви несете?
— Я є єдиною власницею заміського комплексу «Княжий бір», — чітко карбуючи кожне слово, повторила я. — Придбала його у 2021 році через своє товариство з обмеженою відповідальністю. П’ятнадцять гектарів лісу. Кожен готельний будиночок. Кожен стілець, на якому ви зараз сидите. Це все моє.
Обличчя Артура витягнулося, його самовпевненість дала тріщину.
— Це неможливо. Ви — кухарка в будинку для престарілих.
— Саме так. А ще я володію тридцятьма трьома іншими об’єктами комерційної та житлової нерухомості в Києві. Загальна вартість моїх активів — близько шести мільйонів доларів. Я займаюся інвестиціями з кінця дев’яностих.
Марина важко опустилася на найближчий стілець. Її руки дрібно тремтіли.
— Але чому… чому ти ніколи мені не розповідала?
— Бо я хотіла знати, ким ти станеш без цих грошей. І тепер я знаю, — я подивилася їй просто у вічі. — Ти стала жінкою, яка дозволяє своєму чоловікові публічно називати свою матір “кухаркою” перед шістдесятьма гостями. Ти стала людиною, яка викидає в сміття ковдру, пошиту моїми руками за дев’ять місяців, тільки тому, що на ній немає бірки з італійського бутіка.
— Мамо, це жорстоко… — прошепотіла вона, затуляючи обличчя руками.
— Це просто факт.
Перш ніж Марина встигла сказати щось іще, важкі дубові двері зали відчинилися. Увійшов слідчий Дмитро Коваленко. Його службове посвідчення було закріплене на поясі. За ним ішли двоє оперативників у цивільному. Артур миттєво зблід, ніби з нього викачали всю кров.
— Артур Завадський? — голос Коваленка був професійно холодним. — Департамент стратегічних розслідувань. Ми маємо до вас кілька запитань щодо тіньових махінацій у страхових і пенсійних фондах вашої компанії.