Літнє сонце почало ховатися трохи раніше щовечора, відкидаючи довгі, багряні, мов синці, тіні на плантацію. Проте під оманливою тишею зміни пір року вкорінювався темний намір, розповзаючись, мов суха гниль, за полірованими стінами з червоного дерева в маєтку Вітфілдів. Очі Елеонор втратили будь-який залишок материнського тепла. Кожне її слово тепер несло важку, задушливу вагу вироку. Кожне рішення було ретельно прораховане, і кожен погляд, який вона кидала на Джозаю, був сповнений жахливої, негласної мети.
У великому будинку слуги навчилися пересуватися безшумно. Доньки ходили коридорами з опущеними головами, відчайдушно намагаючись уникнути порожнього погляду матері. Навіть розлога архітектура будинку, здавалося, затамувала подих в очікуванні неминучого розколу. Мері Енн, найстарша, була єдиною, хто ще мав крихку сміливість ставити під сумнів дії матріарха. Жахливі обриси материнського плану повільно ставали чіткими, і це усвідомлення викликало в ній нудоту від паралізуючого жаху.
Одного вечора, коли світло свічок нерівномірно мерехтіло у вітальні, Мері Енн стояла біля дверей, тремтячи.
— Мамо, — тихо сказала вона, її голос ледь порушував тишу. — Те, чого ви вимагаєте від нього, і від нас… Це просто неправильно.
Елеонор не завдала собі клопоту підняти голову від письмового столу. Її важка чорнильна ручка продовжувала ритмічно шкрябати по цупкому паперу — так само впевнено й незворушно, як билося її серце.
— Правильно те, — плавно відповіла Елеонор, — що зберігає ім’я Вітфілдів. Те, що робить нашу кров сильною.
Мері Енн зробила невпевнений крок на тканий килим.
— Але якою ціною?
Шкрябання ручки припинилося. Елеонор витримала паузу, а потім повільно повернулася у кріслі. Її бліді риси, здавалося, світилися в м’якому світлі, підкреслюючи вираз абсолютної, жахливої переконаності.
— За будь-яку ціну, дитино, — сказала Елеонор. — Світ забирає у слабких усе, що йому заманеться. Я не потерплю слабкості у своєму домі.
Горло Мері Енн стиснулося, обірвавши її відповідь. Уперше за свої сімнадцять років вона відчула глибокий, інстинктивний жах перед жінкою, яка дала їй життя.
Наступного ранку повітря було густим від гнітючої вологості. Солодкий, нудотний аромат квітів магнолії просочувався у вітальню крізь відчинені французькі двері. Елеонор скликала п’ятьох своїх доньок і вишикувала їх перед собою. Просто знадвору, мовчки стоячи на затіненій веранді, знаходився Джозая. Його погляд був прикутий до дерев’яних дощок підлоги, але розум готувався до бурі, наближення якої він відчував.
— Мої любі, — почала Елеонор, акуратно склавши руки на колінах. — Ви — моя гордість. Ви — єдина мета мого життя. Але ця родина має вистояти, ще довго після того, як мене покладуть у землю. Ви повинні зрозуміти, що нас обрали для чогось величнішого, для спадщини, яку зовнішній світ просто ніколи не зрозуміє.
Луїза, друга за старшинством, нервово смикала тканину своєї спідниці:
— Мамо, люди в місті вже говорять. Дружина проповідника сказала…
Голос Елеонор ляснув у вітальні, мов батіг погонича:
— Дружина проповідника — дурепа. Нехай собі говорить. Вона геть нічого не тямить у долі.
Молодші дівчатка обмінялися переляканими, швидкими поглядами. Їх виховували беззаперечно коритися, привчали вірити, що їхня мати володіє бездоганною мудрістю. Але коли того ранку вони зазирнули в очі Елеонор, то більше не побачили там ані віри, ані сили. Вони побачили холодні, гострі грані божевілля.
Тієї ночі сон покинув старших сестер. Мері Енн сиділа біля вікна своєї спальні, дивлячись на почорнілі поля і прислухаючись до невпинного гудіння комах. У блідому місячному світлі вона помітила силует Джозаї, який самотньо йшов уздовж лінії дерев. Переконавшись, що решта домашніх спить, вона босоніж спустилася парадними сходами й обережно відчинила важкі задні двері.
Нічне повітря огорнуло її, мов вологий рушник.
— Джозає, — покликала вона відчайдушним пошепки.
Він зупинився, але не відразу повернувся.
— Вона хвора, — сказала Мері Енн, її голос сильно тремтів. — Вона втрачає розум.
Джозая нарешті повернувся до неї. Його обличчя було маскою спокою, але під нею ховався океан глибокого, виснажливого смутку.
— Я знаю, — м’яко відповів він. — Але вона не зупиниться, доки хтось її не змусить.
Сльози переповнили очі Мері Енн і покотилися по блідих щоках.
— Тоді вона знищить нас усіх.
Відтоді Мері Енн активно уникала матері, ховаючись у дальніх кутках маєтку. Але від Елеонор нічого не вислизало. Вдова стала різкішою, її правила — жорстокішими, а параноя перетворилася на живу істоту. Вона почала тримати всіх п’ятьох дівчат на відстані витягнутої руки, ніколи не дозволяючи їм гуляти територією наодинці, ніколи не дозволяючи їм і хвилини приватної розмови. Контроль став її релігією. Дивним чином вона викликала місцеву кравчиню і зняла мірки з усіх доньок для нових, однакових білих суконь. Вона стверджувала, що це підготовка до великого сімейного портрета, але жодна з дівчат не повірила у цю брехню.
Тим часом Джозая опинився затиснутим між двома неможливими світами. За ним постійно стежили, обмежуючи його роботу територією, що безпосередньо прилягала до будинку. Втеча стала швидкоплинною, дурною мрією тепер, коли Елеонор прикувала його до самого центру свого кошмарного видіння.
Того вечора, коли небо Джорджії палало яскравим, криваво-помаранчевим кольором, Елеонор покликала Мері Енн до кабінету. Прямо на полірованому столі лежав чорний шкіряний щоденник.
— Читай, — наказала Елеонор.
Мері Енн завагалася, у неї всередині все стиснулося, перш ніж вона ступила вперед, щоб поглянути на відкриту сторінку. Акуратний почерк матері дивився на неї, мов смертний вирок: «Має розпочатися новий рід. Його продовжать мої доньки. Джозая стане посудиною оновлення».
Руки Мері Енн почали сильно тремтіти, щоденник вислизнув з її пальців і з важким глухим стукотом впав на стіл.
— Мамо, ви не можете говорити це всерйоз.
Елеонор підвелася з крісла, її обличчя було позбавлене будь-якого природного кольору.
— Це вже почалося, — тихо заявила вона. — Вітфілдів не забудуть.
Мері Енн позадкувала до важких дубових дверей, її дихання було поверхневим і рваним.
— Ви нас знищуєте.
— Ні, моя люба, — сказала Елеонор, і вираз її обличчя залишився абсолютно незмінним. — Я нас рятую.