Мері Енн розвернулася і втекла. Вона повністю оминула парадні сходи, несамовито вибігла через задні двері й попрямувала просто до кімнат прислуги. Вона знайшла Рут, яка складала білизну, і впала на стару жінку, нестримно ридаючи.
— Вона збожеволіла, — плакала Мері Енн у плече жінки. — Вона збирається використати його. Вона використає нас усіх.
Згрубілі від роботи руки Рут тремтіли, коли вона гладила дівчину по волоссю.
— Дитино, — прошепотіла стара, її голос охрип від страху. — Тобі краще знайти спосіб вибратися з цього місця. Тому що твоя мама вже продала душу дияволу.
Пізніше тієї ночі небо розверзлося. Грім прокотився над розлогою плантацією, а дощ із шаленою силою шмагав старі білі колони. Усамітнившись у своєму кабінеті, байдужа до бурі знадвору, Елеонор Вітфілд вмочила перо в чорнило і написала один жахливий рядок.
«Сім’я обрано. Майбутнє близько».
Проливний дощ не припинявся три дні. Коли сонце нарешті пробилося крізь хмари, воно освітило маєток, який здавався докорінно зміненим. Польові працівники спілкувалися лише приглушеним шепотом, налякані тим, що сам вітер може донести їхні слова до веранди. Головний наглядач взагалі перестав наближатися до будинку, бурмочучи своїм людям, що вдові більше не потрібен чоловік, щоб вказувати їй, що правильно.
Але таємниця вже випливла назовні. Елеонор припинила свої недільні поїздки екіпажем до місцевої церкви. Донькам заборонили відвідувати місто. Коли місцевий проповідник нарешті приїхав, щоб провідати родину, він поїхав через годину з обличчям, білим мов крейда; його кісточки побіліли, коли він міцно притискав Біблію до грудей. Джозая, епіцентр цього невисловленого жаху, рухався крізь свої щоденні завдання, мов привид. Поневолені чоловіки поважали його, жінки плекали до нього глибокий жаль, а господиня стежила за кожним його подихом.
Під покровом темряви, поки решта будинку спала, Мері Енн знову прослизнула до кабінету. Чорний щоденник лежав на столі, залишений відкритим, ніби навмисно чекаючи на неї. Вона прочитала останній запис, чорнило якого все ще ледь помітно блищало: «Кров повинна змішатися. Рід повинен оновитися. Я обрана, щоб зробити це».
Кімната, здавалося, різко похитнулася. Мері Енн затиснула рота рукою, щоб приглушити ридання, абсолютно не підозрюючи про тінь, що заповнила дверний отвір позаду неї.
— Ти читаєш те, що тобі не належить, — голос Елеонор розрізав темряву, холодний, мов лід.
Мері Енн рвучко обернулася, серце гупало їй у ребра.
— Те, що ви робите — це божевілля.
Елеонор повністю увійшла до кімнати; мерехтлива свічка в її руці відкидала химерні тіні на стіни.
— Божевілля, — м’яко повторила вона. — Чи мета? Ти надто молода, щоб зрозуміти, що потрібно для створення чогось довговічного.
— Ви не можете використати його, мамо, — благала Мері Енн, задкуючи до краю столу. — Він людина, а не тварина.
Ляпас був сліпучим. Долоня Елеонор вдарила Мері Енн по щоці з моторошним хрускотом, який відлунив у тихому коридорі.
— Досить, — просичала Елеонор, нахилившись ближче. — Ти будеш робити точнісінько те, що я скажу. Ти підкоришся.
Мері Енн притиснула руку до палаючого обличчя. Її очі наповнилися сльозами не від фізичного удару, а від нищівного усвідомлення: дивитися в очі матері було все одно, що дивитися в порожнечу. Елеонор по-справжньому, глибоко вірила, що виконує волю Божу.
Втікаючи з кабінету, Мері Енн наосліп побігла крізь темний будинок на задушливе нічне повітря. Вона не зупинялася, поки не досягла напівзруйнованих дерев’яних будівель кімнат прислуги. Там, залитий блідим світлом єдиного мерехтливого ліхтаря, сидів Джозая. Він сидів сам на дерев’яній лаві, повільно і методично проводячи важким точильним каменем по краю іржавого леза, що використовувалося для різання цукрової тростини. Ритмічний металевий скрегіт був єдиним звуком у цій гнітючій спеці.
— Вона не зупиниться, — прошепотіла Мері Енн; її груди важко здіймалися, коли вона вчепилася за грубе дерево одвірка. — Вона зовсім втратила розум. Вона має намір нав’язати цю… цю гидоту всім нам.
Джозая припинив роботу. Він повільно підвів погляд; його темні очі відбивали тьмяне полум’я ліхтаря.
— Я знаю, — відповів він; його голос був низьким і рівним, як гуркіт.
Мері Енн підійшла ближче; її руки тремтіли так сильно, що їй довелося зчепити їх разом.
— Тоді нам треба йти звідси.
Джозая повільно похитав головою, знову дивлячись на важке залізне лезо у своїх руках.
— На нас будуть полювати. Така людина, як я, не може просто так піти.
— Але якщо ми залишимося, — благала вона; її голос зірвався від відчаю, — вона знищить усіх. Моїх сестер. Тебе.
Тоді Джозая подивився на неї, і Мері Енн побачила глибоку, давню печаль, викарбувану в зморшках його обличчя.
— Тоді, можливо, настав час комусь її зупинити, — сказав він.
Довгу мить жоден із них не наважувався заговорити. Південна ніч була сповнена цвіріньканням цвіркунів та низьким, загрозливим гуркотом далекого грому. Нарешті Мері Енн порушила тишу; її голос впав до переляканого шепоту:
— Якщо ти спробуєш, вона тебе вб’є.
Джозая ледь помітно, до болю сумно усміхнувся.
— Можливо. Але, принаймні, я помру стоячи.