Вона ніяк не відреагувала на нього. Її голос, коли вона нарешті заговорила, був надтріснутим і порожнім, і линув на вологому вітерці. — Я будувала те, що мало тривати вічно, — сказала вона. — А Господь забрав це.
Проповідник завагався, переминаючись з ноги на ногу. — Ви будували те, про що Господь ніколи не просив.
Голова Елеонор рвучко повернулася до нього, її очі запалали раптовим, жахливим вогнем. — Ви нічого не знаєте про те, що я будувала! — просичала вона, вчепившись руками в підлокітники свого крісла. — Я намагалася нас врятувати. Очистити те, що вмирало.
Проповідник зробив повільний крок назад, інстинктивно перехрестившись. — Ви намагалися грати в Бога, мем. А це ніколи не закінчується добре.
Він розвернувся і пішов геть. Вона не дивилася йому вслід. Вона просто перевела погляд назад, на ліс, шепочучи вітру свої марення.
Тієї ночі над долиною прокотився грім, далекий, але резонуючий, відлунюючи, як похмурий спогад. Решта доньок лежали без сну, стискаючи ковдри, і чули тихі, повільні кроки, що міряли довгий парадний коридор. Одна з сестер клялася, що бачила, як повз двері її спальні прослизнула велична тінь високого чоловіка. Інша стверджувала, що чула голос Мері Енн, який кликав із темних садів. На ранок ліжко Елеонор виявилося порожнім.
Охоплені панікою слуги обшукали весь величезний будинок, сараї та густий ліс. Вони нічого не знайшли. Єдиним слідом, який вона залишила, була її важка сімейна Біблія, розгорнута на столі в кабінеті. Один-єдиний рядок зі Святого Письма був агресивно підкреслений темно-червоним чорнилом: «Не обманюйтеся: Бог поруганим не буває».
Після того дня ніхто довго не жив у маєтку Вітфілдів. Минали десятиліття, і мандрівники, що проїжджали округом, помічали, що величезні вікна маєтку завжди залишалися відчиненими, хоча територія була абсолютно покинутою. Місцеві діти брали один одного на кпини, закладаючись, хто пробіжить довгою алеєю і торкнеться вхідних дверей, але ніхто не наважувався наближатися до маєтку після заходу сонця. Батраки, які працювали на сусідніх землях, клялися, що дощовими ночами чули чіткий звук плачу, що супроводжувався глибоким, резонуючим чоловічим голосом, який кликав з боку річки.
Будинок тричі переходив з рук у руки. Кожна нова родина намагалася вдихнути життя в занепадаючий маєток, і кожна тікала, не протримавшись і року. Дехто стверджував, що їхня худоба гинула за ніч без жодної причини. Інші клялися, що бачили бліду жінку, яка нерухомо стояла за склом вікна на верхньому поверсі щоразу, коли в долині била блискавка.
Одного вечора молода жінка, що йшла з міста, підійшла надто близько до межі маєтку. Згодом вона розповідала переляканим місцевим мешканцям, що бачила постать — високого, широкоплечого чоловіка, шкіра якого виблискувала, ніби він змок під свіжим дощем, — що мовчки стояв під старим дубом. Він повернувся, подивився просто на неї і зник тієї ж миті, як вона кліпнула.
Чутки поширювалися, і з часом округ повністю відмовився від використання цієї дороги після настання темряви. Величний маєток Вітфілдів залишили гнити; його повільно поглинали агресивні лози та задушлива тиша. На той час, коли Півднем пронеслася Громадянська війна, особняк перетворився на не більше ніж спустошену оболонку, примару. Один полк солдатів розбив табір на його території на вечір, але згорнув його і втік ще до світанку, наляканий несамовитими криками, що відлунювали між оштукатуреними стінами.
І так похмура історія застигла в легенді. Кажуть, що вдова й досі блукає гнилими коридорами, вічно шукаючи доньок, яких сама ж прогнала. Кажуть, що доньки й досі кличуть у темряву чоловіка, який намагався їх врятувати. А місцеві жителі клянуться, що в ночі, коли йде сильний дощ, а річка виходить з берегів, на краю води все ще можна побачити дві постаті — високого чоловіка та молоду жінку, які тримаються за руки й озираються на будинок, що прокляв їх усіх.
Ніхто не знає, чи справжні ці привиди. Але якщо ви коли-небудь опинитеся в Джорджії, йдучи потрісканою дорогою, обсадженою стародавніми дубами та погнилими білими каменями, прислухайтеся уважно, коли гуркоче грім. Ви цілком можете почути жіночий голос, що шепоче крізь бурю: «Кров повинна змішатися».