Клямка нарешті піддалася з важким стукотом. Відчинивши двері, Мері Енн підібрала поділ своєї бавовняної нічної сорочки і побігла босоніж довгим застеленим килимом коридором, відчайдушно бажаючи втекти від цих задушливих стін. Коли вона дісталася майданчика першого поверху, то знайшла Джозаю, який стояв біля відчинених задніх дверей. Він уже промок до нитки, міцно стискаючи в своїй масивній руці незапалений ліхтар. Їхні очі зустрілися в напівтемряві.
— Ти прийшла, — сказав Джозая, його голос був ледь чутним крізь бурю.
— Я б не залишилася, — прошепотіла у відповідь Мері Енн, її груди важко здіймалися. — Не після того, що вона зробила.
Раптом на верхньому майданчику голосно скрипнула мостина. Цей звук прорізав шум дощу, мов постріл.
— Мері Енн? — почувся з темряви нагорі голос Елеонор, слабкий, але гострий, мов бритва. — Де ти?
Джозая та Мері Енн завмерли, кров у їхніх жилах захолола. Потужний гуркіт грому струснув мостини під їхніми ногами. Джозая простягнув руку, і його велика долоня міцно стиснула руку Мері Енн.
— Зараз, — наказав він.
Вони кинулися крізь дверний отвір, поринаючи в шалену стіну дощу. Вітер завивав крізь старі дуби, перетворюючи ґрунтову стежку на слизьку, зрадницьку ковзанку з червоної багнюки. Позаду них різко розчахнулося вікно на другому поверсі, скло розбилося об зовнішню стіну. Крик Елеонор прорізав бурю — пронизливий і абсолютно позбавлений людяності.
— Зрадники! Ви обоє!
Виючий вітер миттєво поглинув звук її голосу, але сама лише чиста, нерозбавлена лють цього крику відлунювала в їхніх головах, поки вони бігли.
Вони бігли наосліп нескінченними рядами бавовни, товсті вологі стебла били їх по ногах, мов фізичні удари. Червона глиняна багнюка засмоктувала їхні босі ноги, загрожуючи затягнути під воду з кожним відчайдушним кроком. На краю межі маєтку Джозая на мить зупинився. Він обернувся, важко дихаючи, і побачив, як яскравий спалах блискавки освітив величний маєток вдалині. Він виділявся абсолютно білим на тлі синюшного неба, більше схожий не на дім, а на масивний надгробок, що світився, спостерігаючи за їхньою втечею. Але швидкоплинна ілюзія чистої втечі повністю розвіялася зі сходом сонця.
На світанку люта буря ослабла до невпинної, крижаної мряки, але справжній жах щойно розпочався. Глибокий, гортанний гавкіт мисливських собак рознісся розлогим маєтком. Головний наглядач, з почервонілим від люті обличчям, виїхав зі стаєнь у супроводі двох озброєних чоловіків. Вони несли важкі гвинтівки, копита їхніх коней місили розмоклу землю, йдучи глибокими, гарячковими слідами, що вели до густого лісу. Мері Енн ледь трималася на ногах. Її тонка нічна сорочка була розірвана на шмаття, обважніла від багнюки та дощової води, а підошви ніг були порізані й кривавили від схованих каменів та опалих гілок. Джозая сповільнив свій виснажливий темп рівно настільки, щоб схопити її за талію, підтримуючи її тремтяче тіло.
— Ми близько, — підбадьорив він, і його дихання виривалося парою у вологому ранковому повітрі. — Попереду річка. Якщо ми зможемо перетнути воду, то загубимо їх у кипарисових хащах.
Але гончі були швидшими. Жахливе виття ставало гучнішим, вібруючи крізь товсті стовбури старих дерев. Собаки знайшли їх ще до того, як вони дісталися мулистих берегів. Джозая рвучко обернувся, його гострі очі вловили хаотичне мерехтіння світла смолоскипів, що пробивалося крізь сірий ранковий туман. Він грубо штовхнув Мері Енн за масивний стовбур поваленого дуба.
— Лежи тут, — наказав він тоном, що не терпів заперечень.
У вологому повітрі пролунав перший гвинтівковий постріл; за оглушливим звуком миттєво почувся різкий тріск кори всього за кілька дюймів від голови Джозаї. Він не зщулився. Він не чекав на другий залп. Він нахилився, і його масивні руки зімкнулися навколо важкої, сучкуватої гілки. З гортанним ревом, який міг би позмагатися з громом, він кинувся назустріч вогням, що наближалися. Мері Енн затиснула вуха руками, викрикуючи його ім’я в багнюку. Пролунав ще один постріл, за ним послідували хаотичні крики чоловіків і несамовите скавчання гончих. А потім над лісом запала жахлива тиша.
Мері Енн чекала, зіщулившись у багнюці, не в змозі зробити вдих. Хвилини тягнулися вічність. Потім із густого туману до неї, шкутильгаючи, наблизилася тінь. Це був Джозая. Його лляна сорочка була розірвана, а темна пляма крові просочила тканину на передпліччі, але він все ще стояв на ногах. Він впав на коліна поруч із нею; його дихання було рваним і поверхневим.
— Готово, — важко видихнув він, змушуючи себе підвестися. — Нам треба йти. Поки не прийшли інші.
Вони разом побрели вперед, і рев бурхливої води наповнив їхні вуха, аж поки вони нарешті не вирвалися з-за лінії дерев. Річка являла собою жахливе видовище. Переповнена після трьох днів злив, темна вода люто вирувала, несучи важкі уламки небезпечною, стрімкою течією. Мері Енн дивилася на шалену воду, і все її тіло тремтіло.
— Ми не зможемо це перетнути, — заплакала вона.
Джозая перевів погляд з бурхливої річки на мерехтливе світло смолоскипів, що стрімко наближалися з лісу позаду. — У нас немає вибору.
Він простягнув руку, і його закривавлена долоня міцно стиснула її руку. Разом вони зійшли з мулистого берега і занурилися в крижану, шалену течію. Льодяна вода миттєво вчепилася в їхні ноги, підводна течія тягнула з жахливою, важкою силою. Дощ жалив їхні обличчя, осліплюючи, але їхня хватка не слабшала.
Позаду них переслідувачі вирвалися з-за дерев, їхні смолоскипи сердито шипіли під дощем. Крізь рев води почулися сердиті крики. Мері Енн повернула голову, щоб востаннє поглянути назад. Коли величезна павутина блискавки освітила ранкове небо, вона побачила її. На самому краю вируючої води, а її важкий чорний плащ люто лопотів на вітрі, стояла Елеонор Вітфілд.
Вдова не кричала. Вона не віддала своїм людям наказу стріляти. Вона стояла абсолютно нерухомо, її обличчя було блідим і нечитабельним, мов вирізьблений мармур, а очі були спустошені власною одержимістю. Вона просто спостерігала, як бурхлива річка та оглушливий грім цілком поглинають її спадщину. Миттю її донька і чоловік, якого вона намагалася підкорити, зникли в темних, вируючих глибинах.
Невпинний дощ зрештою змив брудні сліди, стираючи з лиця землі відчайдушну боротьбу. До середини ранку на плантації Вітфілдів знову запанувала абсолютна тиша. Це був величний, розлогий будинок, позбавлений сміху, без пісень і абсолютно порожній від молитов. Залишилася лише одна жінка.
Елеонор сиділа сама на чолі великого обіднього столу; її елегантна сукня була сильно забруднена багнюкою та попелом від минулої ночі. Свічки давно догоріли. Її молодші доньки тулилися одна до одної нагорі, налякані, не наважуючись спуститися. Вони бачили обличчя матері, коли вона нарешті повернулася з берега річки — широко розплющені, порожні очі, бліді губи, що ворушилися в несамовитому, безперервному шепоті.
— Їх немає, — бурмотіла вона в порожню кімнату. — Їх немає.
До сутінків похмура звістка розлетілася сусідніми фермами. Двоє вершників, що проїжджали біля вигину болота, повідомили, що бачили силуети, підхоплені бурхливою течією — високого чоловіка і жінку в білому, — яких віднесло в глибоку драговину. Тіла так і не знайшли. Наступного дня по обіді місцевий проповідник повільно під’їхав дубовою алеєю, міцно стискаючи в кулаці свою шкіряну Біблію. Він знайшов Елеонор на просторій веранді: вона порожнім поглядом дивилася на далеку лінію дерев.
— Місіс Вітфілд, — м’яко сказав він, знімаючи капелюх. — Вам варто відпочити.